Був пізній вечір.
П’ятирічного Тарасика Софія ледь вклала спати.
Син вередував. Хотів разом із матір’ю чекати на батька. Та хтозна, коли той прийде додому? І чи прийде сьогодні?
Софія пройшла на кухню. Сіла на стілець і вкотре по мобільному набрала Івана.
«Знов у зоні недосяжності — втомлено і стривожено подумала Софія. — Сіла зарядка чи навмисне вимкнув телефон? Який-то прийде? Як важко… Якась порожнеча…»
Останнім часом Іван частенько викидав подібні коники. Начебто дружина в нього толкова. У квартирі завжди порядок, чистота. Готує страви чудово, вчасно. Спокійна за характером, привітна, поганого слова від неї не почуєш.
А що з Іваном? Щось не так, що так раптово почав заглядати до чарки. Пізно почав приходити з роботи. Кілька разів узагалі не ночував удома. «У друга заночував», — виправдовувався.
А далі — ще гірше. Почав скандалити. Навіть уже й руку піднімав.
«Когось знайшов? Коли так, то йди до неї. Не муч мене і сина. Я все зрозумію».

Заявився Іван близько опівночі. Ще й не один. З якимсь амбалом, як сам. Обидва напідпитку.
— Жінко! Давай-но закуску! І не барися! — ще з порога грубо розпорядився Іван.
Його приятель, підпираючи плечем одвірок, мовчки посміхався.
Софія на це нічого не відповіла. Гіркий клубок зчавив їй горло. Важко зітхнувши, мовчки ступила на кухню. Щось почала виймати з холодильника, розігрівати.
Чоловіки голосно розмовляли у вітальні.
Софія не витримала, зробила зауваження:
— Тихіше ви! Тарасик спить!
— Нічого, — зацитькав дружину Іван. — Виспиться.
Софія сказала те, що муляло душу:
— Уже серед ночі дружків почав водити? Може, й ночувати залишиш?
— Може й залишу, — знущально кинув Іван. — Ти там уже все приготувала?
— Усе.
Чоловіки пройшли на кухню. Гість із шкіряної сумки видобув пляшку горілки.
Софія намірилася вийти з кухні. Однак Іван її схопив за руку:
— Сідай з нами.
— Я не хочу.
— Сідай, сказав!
— Я втомилася. Відпочити хочу.
Іван немилосердно, з певним натяком уколов:
— Може, вагон з вугіллям розвантажила?
— Треба буде — розвантажу! — ображено відпарирувала Софія й тут-таки додала: — З неділі піду на роботу. Уже знайшла.
Іван здивовано вирячився:
— Та невже?!
З дитячої кімнати несподівано відчинилися двері.
Тарасик стояв на порозі і сонно тер руками очі.
Софія роздратовано скосила погляд на чоловіка:
— Таки розбудили!
— Ану, карапуз, у люлю! — гаркнув батько на сина.
Хлопчик розгублено завмер, мов той кілочок.
— Не кричи на сина! — усе більше лютилася Софія. — Зараз матері подзвоню! — І вже добула з кишені халата мобільний телефон.
Однак Іван вирвав мобільний та пожбурив його в дитячу кімнату. А затим пихнув туди ж сина й закрив за ним двері.
— Хай спить, — хижо просичав. — Пішли на кухню!
— Не піду!
Іван схопив дружину за лікоть, силоміць потягнув її за собою.
— Відпусти! Боляче ж.
— Потерпиш.
— Виродок!
Іван щосили долонею ляснув Софію по щоці. Якби її не тримав, то без сумніву впала б на підлогу.
Софія заридала й не могла спинитися.
Іванів друган у справи чужої сім’ї не вмішувався. Мовчки спостерігав за подружжям, пив і закушував.
— Наріж нам ковбаски, — знову, мов наймичці, звелів чоловік дружині.
— Сам наріж! — нервово крикнула Софія.
Іван схопив зі столу порожнє блюдце і пустив його в дружину.
Однак кухонне начиння пролетіло над головою Софії і, вдарившись об стінку, розлетілося на друзки…

— Алльо! Поліція?
— Так!? — здивовано відказав черговий місцевого відділу поліції.
— Приїдьте до нас.
— Розважаєшся, хлопче?
— Нє-а.
— А чого ж ти в такий пізній час не спиш? Скільки тобі років?
— П’ять.
— І як тебе звуть?
— Тарасиком.
— Чого ти не спиш, Тарасику?
— Мій тато привів додому якогось дядька. Вони б’ють мою маму. А мене закрили в кімнаті.
Такий випадок був чи не перший на службі чергового поліцейського. Важко було не повірити дитині, котра, плачучи, повідомляє про свою біду. Та ще й о такій порі. Щось тут-таки не так…

Коли у квартиру подзвонили, Іван спочатку не зрозумів, що то було.
— Це що?
— У двері дзвонять, — хитнувшись за столом, сказав Іванів приятель.
— А хто це? — Іван зло зиркнув на Софію, котра, мов сирота, сиділа на стільці в кутку кухні.
Дружина не втрималася, в’їдливо мовила:
— Мабуть, прийшов ваш третій товаришок.
— Цить, дурепо! — рявкнув Іван і поплівся відчиняти двері.
А коли відчинив, то остовпів.
Коли ж вийшов зі ступору, здивовано, невідь до кого, проказав:
— Не в’їхав?
— Це шістнадцята квартира? — спитав один із поліцейських.
— Шістнадцята. І що?
— Дозвольте пройти.
— П… Проходьте.
У Софії помітно почервоніла і розпухла щока. Вона теж неабияк здивувалася появі поліцейських.
Іванів приятель моментально протверезів. Збліднув і нервово совався на стільці, покусуючи губи.
Іван губився в здогадках: «Хто викликав поліцейських?»
Потім він зненацька тицьнув пальцем на вхідні двері і заволав до поліцейських:
— Ану геть із моєї квартири! Чого приперлися?..

Тієї ж ночі Івана та його приятеля таки доправили до відділку.
Коли він уранці повернувся додому, Софії і сина не було.
На столі лежала записка…