Степан трактором під’їхав до своєї садиби, і його тут-таки затіпало.
— Знову той приймак загнав свою іржаву консервну банку на подвір’я! — уголос вилаявся і, «паркуючись» біля огорожі, бурмотів далі: — Окупант! Індик!
… Геннадій Адольфович, котрий пристав у прийми до Галини Остапівни півтора роки тому, своєю присутністю неабияк дратував Степана. Він одразу не схвалив материн вибір.
— Якесь воно — ні риба ні м’ясо, — дорікав він матері, коли Геннадій Адольфович поїхав до міста вирішувати питання щодо продажу власної квартири. — Худе, довгов’язе. Ото постійно соває своєю мордою, ніби вщипнути хоче дзьобом! Індик індиком!
— Сину! — сердилася мати. — Хороший він чоловік. Ввічливий. Порядний. І також одинокий.
— Лобур! — перебив син. — То біля телевізора сидить, то з газетою, то чай сьорбає! А ти ішачиш на городі і біля хазяйства!
— Ну… — Галина Остапівна винувато відвернула очі. — Геннадій Адольфович ще не втягнувся в сільське життя. Городський.
— Ага! Втягнеться, — пробурмотів Степан. — І де він того «Запорожця» викопав?
— Каже, що дістався від його батька. Береже, як пам’ять.
— А я через те залізяччя у двір заїхати не можу!
— А ти, Стьопо, через задній двір…
— У-ууум-мммм…
… Геннадій Адольфович сидів на кухні і посьорбував чай. Він був у костюмі, краватці.
Степан зло поворушив щелепами й мовчки подався надвір.
— Стьопо! — мати гукнула в спину синові. — Пообідай.
Проте Степан грюкнув дверима, на ходу ганьблячи вітчима. — «Городський! Втягнеться! Та ледар же! Ледар! Костюма натягнув! Чай хлебає! Тьху!».
Степан сів на трактор і поїхав на шосе, ледь не зачавивши сусідську курку.
— Куди тебе, чортяко, несе?! — помахала кулаком услід Степанові баба Марія, найближча сусідка.

Зупинився Степан біля придорожнього кафе.
Купив сто грамів горілки й пляшку пива.
Незабаром до нього приєднався Леонід, односелець.
— Ти чого такий розбурханий? — спитав той.
— А! — відмахнувся Степан.
— Приймак?
— А яка холера! Індик! Чаї ганяє!
Леонід зареготав.
Степан вирячився на нього:
— Ти чого?
— Та вижени того індика.
— Якби так усе було просто. Мати ж… Пити будеш?
— Якщо пригощаєш…
— Візьми по сто, — Степан сунув у руку Леонідові двісті гривень. — І по пляшці пива. І це… Салату якогось там. Хліба.
— Біжу!

Пощастило Степанові, що на шосе не було правоохоронців, бо сів за важіль трактора добряче підпилим. Але додому таки доїхав.
Під’їхав до своєї садиби і заскреготів зубами:
— Стоїть… Металобрухт! Та ще їздить на ньому! Індик!
І він відкрив пляшку пива…

А під вечір Степан опинився в поліції. Уже протверезілий.
Правоохоронець допитував Степана:
— Як це ви вмудрилися таке учворити?
Степан винувато здвигнув плечами:
— Ну… Я спочатку не хотів його… ну, ту консервну банку чавити.
— А потім?
— Пива ще випив. У кабіні. Пляшка була. Про всяк випадок. На потім. Але я розізлився. Ну… й розібрало. Мабуть, забув про його «Запорожець». Отой антикваріат.
— У вас, між іншим, техніка теж із минулого. Що далі?
— Ну… Мабуть, заїхав у двір і… того, наїхав. А! Пригадав! Щось ніби… Заїхав. Так, заїхав. І щось під колесами заскреготіло. Я — вперед. Трактор трохи перекосило. Потім знову скрегіт. І трактор поставило на місце.
— Ще б пак! — скочивши зі стільця, вигукнув правоохоронець. —Такою махинею перти! Т-150! Та там усе сплющене! Ми спочатку й не розібрали, що то таке. Гаразд. Геннадій Адольфович поки заяву не писав…
— Уже плакався?
— Не зовсім. Одне слово, поки йдіть. Те, що були за кермом у нетверезому стані, розберемося пізніше. А щодо заподіяної шкоди… Домовляйтеся зі своїм вітчимом самі. Може й минеться…

Степан зайшов на подвір’я і двічі спіткнувся. Зачудовано тицяючи на «Запорожця», що стояв упритул до ганку, забелькотів:
— Це… Це ж як? Що за мара? Мамо, це як?
— Геннадій Адольфович сказав, що це його діда машина, — відказала мати з ганку.
Степан зіронізував:
— Мабуть, у нього є ще й від прадіда ці шкарабаньки? І не перечавиш.
— Сину!
— Та добре. Де воно?
— Сину!
— Де пан Геннадій Адольфович?
— Удома. Тебе відпустили?
— Хіба не бачиш?
— І що далі?
— Переговори будуть.
— З ким?
— Та з індиком!
— Стьопо!
— Усе нормально.
… Геннадій Адольфович сидів на кухні і сьорбав чай. Косо позиркував на Степана, котрий застиг у порозі з широко розкритими очима.
Вітчим був у футболці і спортивних штанях.
— Геннадій Адольфович сьогодні допомагав мені картоплю копати, — похвалилася мати.
«Це ж треба, — не виходячи з дива, подумав Степан. — Але мушу трактором заїжджати із заднього двора. Поки що…».