Ігор Володимирович Федірко, 52 роки, — начальник клініки щелепно-лицевої хірургії та стоматології НВМКЦ «ГВКГ» МО України, заслужений лікар України, кандидат медичних наук, полковник медичної служби, хірург вищої категорії, учасник АТО.
«Уся моя родина по материнській лінії — з Житомирщини. Мені дуже подобається сам Житомир, і завжди використовую слушну нагоду, щоб відвідати його, маю тут багато родичів і друзів. А ще тут дислокуються легендарні 95-та окрема десантно-штурмова бригада та 30-та окрема механізована бригада в Новограді-Волинському. Поліська земля подарувала Україні багато справжніх Героїв. І мені небайдуже, чим живе цей край, його жителі. А проблем у них, на жаль, дуже багато… Довго думав, чи йти в депутати, хоча політикою цікавився завжди. Урешті рішення прийнято, і розраховую на підтримку земляків, серед яких — чимало моїх друзів і пацієнтів.
Закінчив стоматологічний факультет Львівського університету, але основна професія — щелепно-лицева хірургія, операції на обличчі після важких травм і вогнепальних поранень, пластичні і реконструктивні операції. З 2002 р. очолюю клініку щелепно-лицевої хірургії та стоматології НВМКЦ «ГВКГ», яку вивів в число кращих в Україні, є головним щелепно-лицевим хірургом Міністерства оборони. Тож моя професія зобов’язувала до того, що останні 6 з половиною років усі найважчі травми обличчя, шиї із зони АТО, ООС поступали в мою клініку, і я безпосередньо оперував їх. Цьому була віддана основна частина мого життя: маю 35 років медичного стажу, з них 28 — присвятив військовій медицині. Ми не втратили жодного бійця. Багато учасників АТО знають мене особисто, це — цілі людські долі. Сам є учасником АТО. Написав рапорт про переведення на службу в один із мобільних госпіталів на самій передовій, біля Бахмута.
Спочатку госпіталь розгорнувся на базі місцевої лікарні, у будівлі, яка перебувала в аварійному стані. Тож розпочали з ремонту приміщення, де можна було б оперувати. Умови були жахливі, медичному персоналу не було де жити. Але, дякуючи нашим рукам, нашим волонтерам, які на моє прохання підвозили будматеріали — дошки, фарби, водопровідні труби, крани, — змогли облаштувати й операційну, і палати. Лікарі в нашій команді працювали з різних госпіталів. На фронті дуже багато хірургічної роботи. Мої пацієнти — це солдати, які мали важкі поранення обличчя, щелеп, очей. Відновні операції могли тривати до 8-10 годин, і на першому етапі йшла боротьба за життя бійця, офіцера. Уже потім — реабілітація, косметика. Надавали допомогу й цивільному населенню.
Працювали з канадськими лікарями. Разом оперували багато хлопців із зони АТО, ще раніше — поранених на Майдані під час Революції Гідності. На власні очі бачив багато прикладів мужності і справжнього геройства, і бачив багато того, чим можна дорікнути владі.
Рейтинги в політичної сили «ЗА МАЙБУТНЄ» дуже високі, хоча вона сформувалася не так давно. Разом ми зможемо вирішити багато питань, які влада неспроможна чи не має бажання вирішувати. У лавах партії — чимало відомих на Житомирщині, авторитетних особистостей, які дійсно багато зробили для людей і ще багато зроблять, маючи депутатські мандати. У Житомирській області — море проблем, які треба вирішувати. Я зосереджу свою увагу на питаннях допомоги учасникам АТО, ООС, охорони материнства і дитинства.
Медицина — той розділ, яким держава практично не займалася, хоча реформи оголошувала регулярно. Насправді робити реформи потрібно знизу, щоб вони реально змінювали життя людей на краще, а не бездумно спускати їх з провладних кабінетів.
Нинішня ситуація з коронавірусом також продемонструвала нездатність держави контролювати ситуацію. Гроші, виділені на боротьбу з хворобою, не всі використані за призначенням. Натомість входимо у другу хвилю, і захворюваність буде лише збільшуватися. І хоча на Житомирщині ситуація краща, ніж, скажімо, у Києві, але вона залишається складною. Це — виклик, з яким світ зіткнувся вперше. Влада не спромоглася показати контроль над ситуацією. Але маємо суцільні помилки і провальні рішення. Так уже цілком зрозуміло, що карантин весною було введено неефективно. І нині ситуація дуже тривожна.
Спокій, здоров’я, мир, робота з гідною зарплатою, на яку можна утримувати родину, відпочивати, лікуватися, у разі потреби, — це найголовніше, що потрібно людині. За останні 20 років бідність стала жахливою реальністю для українських родин. І це — ганебне явище для європейської країни.
Виховую двох синів і доньку-восьмикласницю. Сини навчаються у сфері комп’ютерних технологій, за якими майбутнє. Хочу зробити все від мене залежне, щоб наші діти пишалися своєю країною».