Валентина готувала вечерю.
Михайло сидів за комп’ютером.
Раптом з кімнати донеслося:
— Ох, як ти мені набридла! Ох, як терпець лопає! Ні, не лопає — вибухає!
Валентина біжком до кімнати. З-за дверей обережно визирає.
Михайло її помітив.
— Що таке? — питає в дружини. — Як там вечеря?
У Валентининій голові затенькало: «Так оце щойно сказав, ніби до цього нічого і не казав. Може, мені приверзлося?».
І — знову на кухню.
Та з кімнати знову гучне долинає:
— Ні, ти мені не «набридла»! Ти мене вже «дістала, зараза»! І скільки ти мене вже мучитимеш?
Дружина знову стриб-стриб до кімнати. Руки в боки. Уже на її обличчі відпечатані і наполегливість, і образа, і дратівливість і, щонайбільше, здивування:
— Михайлику,то я тобі вже набридла? — на очах виступили сльози. — І я «зараза»?
— Що ти, люба!
— Я чула, як ти про це говорив. На підвищених тонах. І «терпець уже лопає» в тебе. І я тебе вже «замучила».
— Та то я… — зніяковів Михайло. — То я не тобі.
Валентина роззирнулася навколо:
— А що, тут ще хтось є?!
З кухні долинуло якесь шипіння-свистіння.
— Ой! Плита! — і дружина кинулася на кухню.
А за хвилю з кімнати:
— Усе, я йду від тебе! Будь ти тут сама?
Валентина знову на порозі. Уже у войовничій позі. Сама тобі амазонка:
— То що, ідеш від мене?! «Будь ти тут сама», ха!
— Та це я… Не тобі, — винувато відказав Михайло і повернув голову до монітора.
А на ньому, праворуч унизу, фото якоїсь кралечки.
Валентина миттю опинилася біля комп’ютера. І округлила очі:
— Ану-ну. Хто там у тебе? А що це за кадра??!
— Та це…
— Ах ти, зраднику!
І Валентина придивилася до «кадри». Впізнала в ній відому симпатичну ведучу одного з телевізійних каналів.
А зверху, над фото, напис.
І Валентина враз пом’якшено мовила:
— А! Набридлива реклама! А я вже була подумала… Та розслабся, Михайлику. Я тебе кохаю!
— І я т-т-те-бе…