Ян Янич навіть не второпав, що то за чудернацькі ворота, крізь які його пропустили якісь страховидла.
Страх дужче сковував тіло.
А тут ще чийсь невидимий голос грізно наказав:
— Чого локаторами кліпаєш? Воруши маслаками далі.
— Куди? — вичавив Ян Янич.
— Он у ті двері, що ведуть до підземелля.
Ян Янич скорився. Ноги його запліталися. А все єство нагло опиралося дійсності.
«Як же це, га? — лячно пульсувало в його голові. — Ну як? Що це? Невже пекло? А може, рай, га?»
Однак доплентався до залізних дверей, гравірованих якимись дивними візерунками.
Зрештою він увійшов до просторої зали з кам’яною долівкою. Та тут усе було кам’яне: стіни, стеля… Лише казани були чавунні. Біля них копошилися чорти, підкидаючи у вогонь дрова.
У приміщенні було спекотно й задушливо. Але Яна Янича пройняв холод, коли до нього долинули людські стогони.
— Що це? — злякано невідь у кого спитав він.
— Грішники, — хтось відказав позаду.
Ян Янич рвучко обернувся. Перед ним стояла чорна кудлата потвора з великими рогами на тім’ї і з коцюбою в руках.
— Ти хто? — ледь чутно вичавив Ян Янич.
— Головний чорт, — відказало страховидло.
Ян Янич, жахнувшись, відмахнувся:
— Згинь, сатано!
— А він тебе ще покличе до себе. На бесіду.
— Х-то?
— Скоро побачиш.
— А чого вони там так… стогнуть?
— Вар. Смола. Кипить.
Яна Янича дужче зморозило. Ребром долоні він стер з чола рясний крупний піт.
Між тим головний чорт сказав:
— Багато хто тут буде. І стогнатиме.
Ян Янич спробував себе виправдати:
— Але ж я добрі справи робив. Страусів доглядав. І цих, як їх…
— Я знаю.
— Ну??!
— Гну!
Крізь пелену чи то пари, чи то диму долинув знайомий голос.
Ян Янич спитав:
— Хто там скиглить?
— Дружок твій. Миколаїч.
Ян Янич привітно махнув тому рукою:
— Здоров, Миколко!
— Та яке там здоров’я? — промимрив той. — Запакували он кровосісі.
Ян Янич звів очі в кам’яну стелю.
Головний чорт насмішкувато зауважив:
— Небеса далеченько. І вони — не для таких, як ти, грішнику.
Янич важко зітхнув.
— Та не дуже переживай, — продовжила потвора з коцюбою. — Без роботи не сидітимеш.
В очах Янича блиснула іскра надії:
— То я не сидітиму в казані зі смолою??!
— Ні. Доглядатимеш страусів.
— Справді?!
— Так. Годину доглядатимеш страусів, годину в смолі кипітимеш. Годину яйця збиратимеш з-під страусів, годину в смолі кипітимеш. Годину доглядатимеш…
Раптом сильно гупнуло.
Головний чорт обернувся і побачив, що його новий, мов шафа, клієнт лежить на землі. Лежав він на спині. Очі заплющені. Руки складені на грудях…
Головний чорт гаркнув:
— Ти мені тут дурку не клей, паяц! Розправляй маслаки! А то коцюбою двину!
Янич розплющив одне око. Спитав:
— А вакансій полегше немає тут у вас?
— Немає!
— Ну, а хоч у перспективі?
— Вона тобі вже визначена. На віки вічні! Ам… Так, щось я, той… — і головний чорт замислено додав: — Не був би ти тут, якби до людей добрішим був. А то натворив ділов і чкурнув до чорта на роги… Кгм. Так, воруши костомахами!
— Куди?
— Он до того порожнього казана!
— Там два порожніх.
— Не турбуйся. Другий незабаром займуть.
— Хто?
— Дружбан твій. Вован. Йому вже скоро. Залазь у казан!
— Там кипить. Смола!
Ян Янич заскавучав:
— Я боюся.
Головний чорт гукнув своїх помічників:
— Киньте це лантя до казана!
— Мама!..
…Янич прокинувся з холодними дрижаками. Роззирнувся навколо.
Поряд стояв його дружбан Вован. Він сказав Яну Яничу:
— Вставай. На суд поєдєш.
— Божий?
— Ти что, Батон, чокнулся?
— То я вдома?!
— Дома, дома. Вставай, кабан!
— Ох і сон мені ж наснився…
— Послє суда расскажеш.
— А мене не посадять?
— Ммм… Я єще нє прідумал. Подйом!
— Слухаюсь!