Маємо знати, хто ми, звідки пішла земля руська. Історія як ідеологічна зброя боротьби проти української ідентичності повинна залишитися в минулому.
Наші предки поселилися на цій землі декілька тисячоліть тому і щедро полили її своїм потом і кров’ю, давши можливість нам сьогодні говорити, що це — наша Батьківщина, це — наша земля, наша історія.
…У Законі України «Про географічні назви» написано: «Встановлення назв географічних об’єктів, а також їх упорядкування, облік, реєстрація, використання та збереження має важливе значення для вирішення завдань національної безпеки, розвитку економіки, науки й освіти, державного будівництва, міжнародного співробітництва, а також у повсякденному житті громадян».
Саме тому топоніміка України — наша заповідна спадщина.
У своїй праці історик А.П.Коваль зазначає: топоніміка — наука, що вивчає назви, точніше — походження й написання власних географічних назв. Образно кажучи, як зазначає автор, це мова архівів, літописів, землі.
А тепер про літописи. Можливо, більшість нашого населення знає, що вперше Возвягель згадується в 1256 році в Галицько-Волинському літописі. Роком пізніше через непокору його жителів Звягельське городище було спалене дружиною короля Данила Галицького.
Нове поселення виникло вже на лівому березі Случі в 1420 році під назвою Звягель, а в 1499 році князь Костянтин Іванович Острозький стає його володарем. У 1507 році він отримує дозвіл і будує замок, закладаючи наше місто.
А тепер, власне, про Острозьких.
Походження цих князів іде від Волинських Романовичів (Рюриковичів), які були правителями Галицько-Волинського князівства, бічна гілка Волинських-Мономаховичів із династії Рюриковичів, які походять від Володимирського князя Романа Мстиславовича, який у 1199 році створив Галицько-Волинське князівство. Його сини Данило й Василько і є засновниками роду Острозьких. Із літописів знаємо, що Данило Острозький у 1341 році був учасником повстання проти польського короля Казимира і здобував замок в Острозі. У 1453 році Іван, князь з Острога, син князя Василя, розбив під Теребовлею татар і визволив дев’ять тисяч полонених християн.
Уже в 1569 році, коли Звягель після Люблінської унії увійшов до складу Речі Посполитої, у місті було дев’ять ринкових домів та чотири ремісничих, а населення становило близько однієї тисячі чоловік. Для прикладу, у Києві на той час населення становило ледве десять тисяч чоловік.
Із 1582 року зберігаються відомості про існування у Звягелі церкви.
У 1620 році в місті вже було п’ять вулиць — Ринкова, Вільхова, Церковна, Підлипська та Калечанська, два передмістя — Запружанське та Безим’яне, дві церкви — Замкова та Спаська.
Також у Звягелі були свої школи, дім шпитальний. У 40-х роках ХVII століття в місті була збудована синагога та церква Св.Трійці — типовий зразок Волинської сакральної дерев’яної архітектури.
Пишу це тому і для тих, хто стверджує, що до, так званої, Новоград-Волинської епохи нічого значимого збудовано не було, а також хочу звернути вашу увагу на вагому роль у розбудові нашого міста найгречніших князів-охоронників православ’я і нашого руського походження роду князів Острозьких.
Хочу наголосити, що звягельська епоха тривала не одне століття і нерозривно була вплетена в історію розвитку України, у її становлення.
Із назвою Звягель пов’язані події під час війни Богдана Хмельницького (1648-54 р.). Чисельність Звягельського полку в березні 1649 року складала близько 4000 козаків, а дата 15 березня 1649 року вважається датою першої письмової згадки про Звягельський полк.
У 1731 році у Звягелі було вже 7 цехів, виданий цеховий статут, містом на той час володіють князі Любомирські. Замок стає мисливським, пам’ять про це зберігається до середини ХХ століття в назві вулиці міста, так Леся Українка народилася на вулиці Звіринській.
Остання володарка Звягеля Марія Юзефа, дочка російської служби каспаря Любомирського, була одружена з воєводою київським графом П.Потоцьким, з яким розлучилася в 1793 році, а потім узяла шлюб з Валеріаном Зубовим, братом останнього фаворита імператриці Катерини ІІ Платоном Зубовим, як наслідок цього родства, Звягель був проданий до державної казни. У новій назві міста відчувається рука Платона Зубова, відомого своїм авантюризмом.
А тепер перейдемо до ХІХ століття, у якому волею долі в місті поселилася сім’я Косачів-Драгоманових, будучи на той час однією з освіченіших українських сімей.
Петро Антонович Косач — юрист, громадський діяч, дійсний статський радник, член (Старої Громади).
Ольга Петрівна Косач — українська письменниця, меценатка, перекладачка, етнограф, фольклористка, публіцистка, громадський діяч, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук.
Сім’я мала дружні стосунки з передовими людьми того часу, відомими українськими діячами, серед них — основоположник української класичної музики Микола Лисенко; видатний учений, історик, археолог, доктор наук, професор Київського університету Володимир Антонович; Михайло Старицький, український письменник, театральний діяч; Михайло Драгоманов, український учений, критик, історик, філософ, фольклорист. Усі вони неодноразово відвідували наше місто, гостюючи в сім’ї Косачів. Володимир Антонович, перебуваючи на нашій землі, залишив і свій творчий доробок, відкривши і дослідивши вперше наше звягельське городище.
Микола Лисенко писав свої музичні твори з автентичних пісень Звягельщини. Ольга Косач (Олена Пчілка) за узорами нашого краю зібрала, впорядкувала та видала в друкованому вигляді звягельські вишиванки.
Маємо пишатися, що в нашому місті розпочався життєвий шлях Михайла Косача (Обачного), Лесі Українки, Ольги Косач-Кривенюк — видатних діячів української культури та науки, вклад яких у розвиток краю важко переоцінити.
Усі вони в спілкуванні між собою найчастіше вживали в назві нашого міста слово «Звягель».
У своїй біографічній книзі про життя й творчість Лесі Українки Ольга Косач-Кривенюк називає звягельським періодом їхнє перебування в нашому місті.
Акцентуючи на цьому увагу, переконаний, що вони розуміли, як важливо зберегти первісну назву нашого міста. Успадкувавши від наших пращурів історичну спадщину, маємо передати її в первісному, автентичному вигляді.
Звягель — це ім’я, передане нам у спадок, і ми повинні його зберегти, як зберігаються первісні старі назви міст наших сусідів — Коростеня та Овруча.