ЗВЯГЕЛЬЧАНИН ОЛЕКСАНДР ГОНГАЛЬСЬКИЙ — ЛАУРЕАТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКЦІЇ «ЛЮДИНА РОКУ»
Коли тобі погано, подумай про те, що завжди є той, кому ще гірше… Цей мудрий вислів особисто мені не раз давав силу долати труднощі у житті. Є руки, ноги і голова на плечах? Тоді вперед і не скаржся – це правило має стати особистим для кожного. Бо навколо є люди, яким у цьому житті пощастило набагато менше.
Балерина без ніг, художник без рук — такі історії час від часу привертають нашу увагу у випусках новин чи газетних заголовках. Хтось називає їх інвалідами, ще хтось — людьми із обмеженими фізичними можливостями. А вони уперто демонструють силу свого незламного духу, щодня борючись із невиліковними недугами. Один із таких героїчних людей — мешканець нашого міста.
БРОНЗА НА КУБКУ СВІТУ ІЗ ШАШОК — НЕ МЕЖА. ЗОЛОТО — ПОПЕРЕДУ!
Сказати, що 27-річний новоград-волинець Олександр Гонгальський в моїх очах викликав повагу, — означає не сказати нічого. Сашко — бронзовий призер ІІ етапу Кубку світу (!) з шашок, що відбувся влітку в Євпаторії, кандидат у майстри спорту. Ціна цього успіху — грандіозна, бо від народження хлопець хворіє на дитячий церебральний параліч (ДЦП). Під час цих змагань, як і більшості інших, він став єдиним спортсменом із обмеженими фізичними можливостями.
Цей факт завжди привертає увагу до Сашка Гонгальського, а успіхи, що він досягає, викликають повагу і захоплення як з боку суперників, так і суддів. Під час останніх змагань хлопцеві навіть вручили спеціальний приз «За мужність і волю до перемоги». Адже грати зі здоровими суперниками — головне кредо Сашка, бо сильних гравців-інвалідів не багато. Під час змагань шашки за його настановами переставляє тренер. Звання майстра спорту, зважаючи на наполегливість хлопця, рано чи пізно поповнить скарбничку його промовистих здобутків.
Пересувається хлопець переважно на візочку, самостійно обслуговувати себе не може, проте сила його в іншому — такий оптимізм і жагу робити корисне для інших зустрінеш не часто.
— Коли мені було дев’ять років, молодший брат Максим показав мені, як грати у шашки, — розповідає Сашко. — Пригадую, як сидів біля нашого під’їзду і запрошував грати усіх, хто проходив повз. Якось зі мною погодився зіграти партію сусід Віктор Васильович Ішков — тренер з шашок. Згодом, побачивши здібності, став займатися зі мною, давав читати спеціальну літературу і возив­ на змагання. На чемпіонаті України я двічі займав друге місце.
Одержимість і любов Сашка до шашок помітна одразу: на полицях — повно книжок на цю тему, нагороди і медалі зі змагань — на видному місці у кімнаті. Досягнуті перемоги для хлопця — стимул не зупинятися, він постійно бере участь і в інтернетівських чемпіонатах. Для хлопця, котрий взимку практично не виходить на вулицю (на візочку по снігу далеко не поїдеш), Інтернет є неабияким порятунком. Мати, Любов Іванівна, говорить, що син живе поруч із комп’ютером — має багато друзів по всьому світу, спілкується із ними по Скапу. Сашко знає польську мову, працює позаштатним автором «Газети польської». Його статті стосуються різних тем — як злободенних, так і релігійних. Саме віра є його незмінною опорою та помічницею у подоланні труднощів, котрі створює у житті тяжка хвороба.
Досягнення Сашка стали приводом для публікації про нього у газеті «Факти». У спеціальній рубриці друкували статті про людей, котрі не скорилися від недуги і перемогли її силою свого духу. Голосування читачів вивело нашого земляка у число переможців рубрики. Більше того, як повідомили Людмилу Іванівну, її син став лауреатом всеукраїнської акції «Людина року».
ІНВАЛІД — ЦЕ КОЛИ ХВОРЕ НЕ ТІЛО, А ДУША…
Комунікабельність — ще одна характерна риса Сашка Гонгальського, гідна поваги. Розмовляти йому важко — через хворобу вимова сильно порушена, особливо, коли він хвилюється. Мама під час нашого інтерв’ю подекуди перекладала незрозумілі слова. Втім, вже за якийсь час наше спілкування стало зрозумілішим для мене, а насамперед — цікавим.
Ерудованість, щирість та почуття гумору співбесідника безапеляційно переконують кожного: перед тобою не просто нормальна, а розумна і цікава людина. Сашка вже не ображає упередженість, котра повсякчас виникає на початку знайомства людей із ним: мовляв, якщо у тебе є фізичні вади, то ти, цілком ймовірно, не сповна розуму… Глузування, образливі погляди — через усе це хлопцеві довелося пройти ще у дитинстві. Щоправда, і сьогодні доводиться з цим стикатися.
— Мені завжди було болісно відчувати таку «увагу» з боку оточуючих до сина, — поділилася переживаннями мати, Людмила Іванівна, — я в душі постійно реагувала на це, але він ніколи не ображається на людей і мене цьому навчає. Прагне поговорити із людиною, щоб переконати, що таке ставлення несправедливе. Він у мене тонкий психолог, я з ним постійно раджуся і часто сама в нього шукаю підтримки…
— Людина не повинна соромитися, якщо має фізичні вади, — аргументує Сашко, — хвороба не має стати твоїм статусом, набагато важливіше те, як ти живеш! Не маєш права марнувати життя на алкоголь, куріння чи наркотики, якщо Бог дав тобі здорове тіло.
Одна з його мрій — подорож до Америки, тому Сашко наполегливо вивчає англійську. Директор колегіуму Каміла Сідлецька і вчитель ­Едуард Зінуров посприяли у бажанні хлопця вивчати англійську мову і дозволили відвідувати уроки разом із 7-класниками. Тричі на тиждень хлопець ходить у колегіум. Взимку добиратися доводиться із палицею — на дорогу, що у звичайної людини витрачається 5 хвилин, Сашко долає за 40 хвилин — настільки важко йому рухатися, доводиться часто робити зупинки… Втім, не здаватися — правило хлопця, тож успіхи очевидні й у науці — на уроках Сашко навіть підказує учням. Та й у школі з нього вже не сміються, як колись, ставляться подекуди краще, аніж до однокласників.
ШЛЯХЕТНА МЕТА — НАЗБИРАТИ ГРОШІ НА СПЕЦТРАНСПОРТ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ
Допомагати іншим, здається, є метою усього життя цього незвичайного хлопця. Сашко Гонгальський — голова благодійного фонду інвалідів. Прикрість у тому, що фонд є, а коштів на те, аби підтримувати і допомагати інвалідам, — немає. Натомість ідей у Сашка — безліч, і вони у нього, жартує мати, не закінчуються ніколи. В управління освіти він, наприклад, прийшов з ідеєю започаткувати зустрічі школярів із членами Асоціації інвалідів — аби з дитинства кожен формував людське ставлення до тих, хто живе поруч і має фізичні вади. Одна з таких зустрічей на «ура» вже відбулася у медичному коледжі.
За клопотання Сашка, у місті з’явилося декілька пантусів для інвалідів — колишній мер Микола Боровець на звернення голови благодійного фонду реагував і допомагав. Зокрема, знову ж таки з ініціативи Олександра, у Центрі соціальних служб для дітей і молоді (ЦССДМ) було введено посади реабілітолога, масажиста і керівника гуртка з бісеру.
— Я мрію, аби інваліди у Новограді не почували себе, як на іншій планеті, де для них усе непристосоване… Де вони не можуть ані у магазин, ані у жодну організацію заїхати на візку, бо при вході немає пантуса. Хочу змінити цю ганебну ситуацію.
Така ініціативність одних захоплює, іншим — не подобається, бо створює додаткові проблеми. Втім, ідеї народжуються у голові Сашка не для власної вигоди, а для покращання життя інших. І саме це має стати головним аргументом для усіх, хто розуміє важливість звернень людей з обмеженими фізичними можливостями.
Можливо, тоді втілиться у життя нинішня головна ціль Сашка — назбирати гроші на придбання спеціального мікроавтобуса, обладнаного підйомником для візків. Адже умови для реабілітації та дозвілля таких городян у нас створені (є територіальний центр і ЦССДМ), втім дістатися туди багатьом інвалідам, окрім, як на таксі, неможливо.
—Я порахував: якщо у місті мешкає 50 тисяч населення, і кожен зробить благодійний внесок у розмірі 10 гривень, — зможемо невдовзі придбати спецтранспорт. На сьогодні вдалося зібрати 16 тисяч 446 гривень, — розповів Сашко.
Збирання цих грошей Сашкові далося дуже нелегко. Починаючи з серпня, він щоранку виїжджав на візочку із квартири у «Болгарбуді» зі скринькою для благодійних внесків. Права сторона у хлопця паралізована, працює лише ліва рука — однією лівою він керував візком, щодня долаючи по 5-6 кілометрів. Навантаження на руку у розмірі 96 кілограмів (вага візка і власна вага) спричинили додаткові проблеми зі здоров’ям — натруджена рука стала малорухливою. Втім, здається, навіть це не засмутило хлопця.
— Дуже вдячний усім, хто допоміг. Після сюжету на місцевому телебаченні люди мене стали впізнавати. Один чоловік машину зупинив, побачивши мене на мосту, і дав гроші, бабуся якась спитала, де шукати мене, — хоч п’ять гривень дасть, як пенсію отримає…
Найбільші суми на банківський рахунок за цей час надійшли від М.С.Гордійчук (1 тисяча гривень) та Оксани Анатоліївни Левицької (200 грн.). Хто ці люди — Гонгальські не знають, але щиро їм дякують від імені усіх інвалідів. Кожна гривня для них — на вагу золота. Попри те, що окремі люди маму і сина зі скринькою у руках звинувачували і в «жебрацтві», і у збиранні грошей на власні потреби… «Я сама називаю це бомжуванням, — говорить Людмила Іванівна, — але син жартує: «Я — бомж у законі, бо збираю для людей». Отакий сміх крізь сльози…»
Редакція «Звягель-інформу» вирішила особисто долучитися до шляхетної справи, ініційованої Сашком Гонгальським, і звернутися до усіх, хто має добре серце і бажання допомогти. Доведемо, що наше місто — велика дружна родина, здатна підтримати тих, хто цього потребує!
Новоград-Волинський МБФСЗМІ рр. 26002301935543 код 22052552 МФО 311711 Філія відділення ПІБ м.Новоград-Волинський