Годинник показував 20 годину 40 хвилин.
У цей час до торгової точки похапцем увійшов повновидий, коротко стрижений чоловік років сорока. Він поспішно ступив праворуч (очевидно, непогано орієнтувався в цьому супермаркеті).
Аж тут покупцеві несподівано дорогу заступив дебелий охоронець.
— Ку-ди?! — по складах рявкнув той.
Чолов’яга загальмував. І зі «скорботною міною» на обличчі з хрипотою спитав:
— А що, уже закриваєтеся?
— Хм, — з відтінком зневаги хмикнув охоронець. Однак відказав: — Ще не закриваємося. А затим, змірявши з ніг до голови пізнього покупця, поцікавився. — А ви точно прийшли за адресою?
Чолов’яга, глибоко подумавши, відказав:
— Серьога я.
— Ну-у? — запитально протягнув охоронець. — То куди ви прийшли, Серьога?
І той випалив:
— У магазин! Мені в торговий зал треба.
— Навіщо?
— Пивка взять.
— Та ви й так ніби вже… нормальний.
— Пропусти!
— У такому вигляді не можна!
Серьога не зрозумів до чого тут його «вигляд». Хоча й, увігнувши голову, нашвидку пробіг по своїй вдяганці. Потім знову щось подумав і ринув до турнікета.
Але атлетичної статури охоронець хвацько схопив нахабу за руку.
Тут підійшов другий кремезний охоронець. Здивовано поцікавився:
— Що це за оригінал, Миколо?
— Пивка хоче, Вікторе!
— Отак?!
— Ну.
Віктор реготнув. Спитав:
— А гаманець у нього також у трусах?
(Серьога і справді був у спідньому).
— Ей, клоун! Гаманець — у трусах?
— Га? — примружено гакнув дивак, а відтак розтиснув долоню:
— Ось. Двухсотка, — показав він гроші.
І після цього Серьога знову спробував пробити стіну з охоронців. Та знову невдало.
Микола запропонував настирному покупцеві:
— Дружбан, іди ліпше додому. Уже он люди збираються. Не соромно?
— Кого? Чого? Що? Про що ви? — застрочив чолов’яга. — А яка різниця? Я — з грошима! І пішли вони всі!
І Серьога знову пішов на таран.
Довелося охоронцям викликати підкріплення, а за тим — і поліцію.

У кабінеті капітана Шведюка, певно, зібралися всі оперативники його відділу. Були присутні зіваки й з інших відділів поліції.
Шведюку насилу вдалося їх усіх «розігнати». Окрім, хіба що, кількох колег, які брали участь у затриманні безкебетного порушника громадського порядку.
Серьога сидів на стільці за столом навпроти капітана і, мов шкідливий хлопчак, втупився в підлогу.
— Ну, — Шведюк порушив тишу, що мимохіть запала в кабінеті. — І хто ви такий цікавий?
Серьога здригнувся (певне, про щось думав). Вирівняв спину.
— Ступня я, — винувато мовив, уникаючи зустрітися з очима капітана. — Сергій Іванович я.
Підлеглі Шведюка стояли осторонь і мовчки посміхалися.
Капітан допитував далі:
— І як це вас, Сергію Івановичу, напоумило в самих, цих… труселях пристрибати до супермаркету?
Ступня мовчки розвів руки.
— Настільки були п’яні, що нічого не пам’ятаєте?
— Та ні.
— Що «та ні»?
— Пам’ятаю.
Шведюк певний час вивчав затриманого на зміст адекватності.
«Ніби не псих, — подумав капітан. — Хоча…».
А вголос спитав:
— То чому ж так трапилося?
— Що саме?
— Що ви в спідньому прийшли до магазину?
Ступня знизав плечима. І ошелешив:
— А хіба я один був?
— Тобто?
— Ну… отак?
— А що, ще хтось був? З вами на пару?
— Це мені зараз щось таке пригадується…
— Так, шановний! — підвищив голос Шведюк, а сам подумав: «Може, і справді із психушки втік? Чи з глибокого бодуна? Але ж, у спідньому…» — і допитував далі. — Не пудріть нам тут голови! Повторю запитання: чому ви прийшли до супермаркету голяка?
— Спішив дуже. О дев’ятій вони мали закриватися. То я…
— Галопом у супермаркет? У трусах?
— Не подумав.
— Про штани?
— І про них. Я думав, що я одягнений.
— І холоду не відчули надворі? Морозець брав.
Ступня якось здивовано подивився на капітана. За хвилю мотнув головою. Сказав:
— Ні.
— Що «ні»?
— Що холодно. Але на мені тапки були.
Оперативники вибухнули сміхом.
Засміявся і Шведюк. Але швидко опанував себе. Однак уже втомлено продовжив:
— І що ж із вами робити?
— Простити і відпустити.
— Десь я таке вже чув. Та не можемо. Відпустити. Не все з’ясовано.
— Що саме?
— Чому ви майже голі примчали до магазину?
— Я ж казав: він мав закритися. Я й поспішав.
— А штани?
Ступня і тут спробував відбитися:
— А ніби в самих штанях мене б пропустили!
— Я образно кажу. Звичайно, що й спину чимось прикривати треба.
Серьога насупився. Ну, недобере він, як у нього вийшло отак вибігти з квартири.
Шведюк несподівано поцікавився:
— Ви одружені?
Ступня кивнув.
— А вдома хтось був, коли ви лаштувалися в дальню дорогу?
— Може й були.
— Тобто? — не зрозумів капітан. — Що значить «тобто»?
— Ну, — помовчавши відказав Ступня. — Син перед цим подався до своїх друзів. Дружина пішла до матері. Значить, був один.
— Н-да…
— А квартиру хоч замкнули?
Ступня замислено пучками пальців почухав лоб. Знову здвигнув плечима:
— Не пам’ятаю.
Шведюк важко зітхнув:
— Гаразд. Поговоримо пізніше. Може, пригадаєте, як воно все було.
Ступня враз злякано спитав:
— Мене — у підвал?
— Та треба було б…
Коли склали протокол на порушника, Шведюк звернувся до підлеглих.
— Хлопці, мороз добрячий бере. Відвезіть це лихо додому. Та й разом перевірите, чи правду він нам сказав про своє місце проживання. — І до Ступні. — Ми вас ще викличемо!
— Еге, еге. Дякую!
— За що?
— Що відпускаєте.
Капітан пожартував:
— Були б у штанях — не відпустили б. Хоча… На вас же тапки є!..

Побачивши свого чоловіка в супроводі поліцейських, Людмила зі широко розкритими очима спитала:
— А що це за там-тара-рам?
— Ваш чоловік? — спитав один із правоохоронців.
— Мій, — спантеличено кивнула Людмила. — А де він був?
Другий поліцейський усміхнено відказав:
— У супермаркет за продуктами ходив.
— Ку… ку… куди???
Та поліцейські мовчки вийшли.
А за дверима вже чулася жіноча лайка…