— Галло! Ф-фух! Фух! Галло!
— Слухаю!
— Доброго вам здоров’я!
— І вам того ж!
— Це адміністрація?
— Так.
— Я — Ганна Лєксєєвна Пуп.
— Кгм… Слухаю вас.
— Мені дев’яносто п’ять літечок.
— Вітаю!
— Але я ще на ходу. Бігаю!
— Ще раз вітаю!
— Іздіватєльство!
— Не зрозумів. Це що вам дев’яносто п’ять лі-лі… років?
— Це адміністрація?
— Та вона, вона!
— Мені, той… Де знаходиться Інтернет?
— Який Інтернет?
— Той, що магазинами відає і товар додому доставляє. Бо я через того Інтернета і, ага, ще і Лохдауна не встигла труси купити. А ще шкарпетки і фуйболки. Внуку. І собі не встигла. Мило і порошок. «Ганька» зветься.
— Хух! Стоп-стоп!
— Це адміністрація?
— Шановна!
— Агов?
— Ви щось наплутали.
— То це, синок, не адміністрація?
— Та адміністрація!
— То чого голову мені морочите? Попросіть того вашого Інтернета і Лохдауна, щоб привіз мені труси і…
— Ба-бу-ся!
— Чого репетуєте?
— Я не репетую. Я спокійний, як удав.
— Я ж і кажу, що Лохдаун ваш…
— У нас немає такої посади!
— А мені Аврора казала, що є.
— Яка Аврора?
— Подруга моя. Їй дев’яносто сім. І вона мудріша. Ми разом час коротаємо. Чайок там… Про життя-буття гомонимо. Про те-се. Хороша подруга.
— Вона також неправильно зрозуміла.
— Аврора Фомична?!
Вона у нас — ціла енциклопедія! Це адміністрація?
— Адміністрація.
— То ото Фомична казала, що по телевізору в Зоряни Іванівни бачила й чула, як поважний джентльмен з адміністрації говорив, якщо хтось не встиг купити труси…
— І шкарпетки.
— Еге, еге. То отой Інтернет…
— І Лохдаун.
— О, о! Правильно!
— Скільки вам потрібно трусів?
— Пар десять. На внучка.
— А ще що?
— Фуйболки. Два десятки. Бо внук заляпується, коли кашку їсть. Такий хлопчик забавний! Такий голоцюпик! Такий…
— Що ще вам треба?
— Шкарпетки. Десятка три.
— Ще що?
— Мило і порошок. «Ганьку». Багато не треба. По кіло вісім-десять кожне. Щоб Аврорі і Зорині вділити.
— Усе?
— Усе. Поки що.
— Заявку прийнято.
— Дякую! Чекаємо, синок! А хто принесе-то?
— Інтернет і Лохдаун.