Після тривалих морозів раптово настала відлига. Однак протрималась вона недовго — всього кілька днів. Потім з обіду пішов рясний дощ, а під ранок несподівано вдарив мороз. Підталий за ці дні сніг укрився твердою товстою кіркою. Дороги ж перетворилися на справжні сковзанки.
По телебаченню ведучі новин ще звечора попереджали про негоду, радили без нагальної потреби не виходити зі своїх домівок. Але Марійка вже давно спланувала свою поїздку, спакувала речі, бо мала їхати до Києва, до свого нареченого.
Валентин, не маючи поки змоги приїхати до Марійки, запросив її до себе в гості, щоб разом відсвяткувати День закоханих. Та й дуже вже скучили одне за одним. Більше двох місяців не бачилися молодята. Хоча Валентин і пропонував Марійці переїхати до нього до столиці, проте, дівчина знай стояла на своєму: тільки після весілля! Так і поклали собі — поберуться влітку, а тоді буде видно, де жити.
Уже виходячи з дому, Марійка згадала про квиток на потяг, що лежав на тумбочці у вітальні. Довелося повертатися, щоб забрати дорогоцінний папірець, а разом з тим подивитися в дзеркало, аби чого поганого не трапилося в її подорожі.
Сама дивувалась, як не впала, дістаючись по обледенілій дорозі до зупинки.
На автобус чекало до десятка людей. Здебільшого, говорили про льодову стихію, котра скувала землю, електричні дроти, дерева, паркани, все довкола.
Усі спохопилися тоді, коли побачили, як раптом із-за рогу на великій швидкості вилетів КрАЗ і швидко почав наближатися до них.
Потім люди помітили голову водія, котра висунулася з віконця авто, а затим застережливі помахи рукою і несамовитий крик: «Тікайте! Тікайте!..».
Всі одразу зрозуміли: машина некерована, і всі, як один, вмить розсипалися хто куди.
А ще хвиля — і КрАЗ урізався в зупинку, зносячи її на узбіччя дороги.
Авто зупинилося. Водій, на щастя, не постраждав, відбувся лише подряпинами. Вибравшись із салону, чоловік (лице перекошене від страху), наполохано спитав:
— Всі живі?
— Та всі, ніби, — хтось, не менш наляканий, озвався.
Водій, занепокоєно оглядаючи розтрощені фари, вм’ятини на капоті, вичавлене лобове скло, захитав головою:
— Н-да-а. Хай йому біс! Знав же про катки на дорогах. Чого, питається, поперся? Та що вже…
Приїхав автобус. Пасажири сіли. Їхали повільно, обережно. Часом водій, коли «маршрутку» несло юзом по дорозі, скеровував її на бордюр, щоб таким чином зменшити швидкість, не дати техніці виїхати на зустрічну полосу.
Було очевидно, що власник керма нервував, дратувався, лаявся. А коли нерви остаточно здали, зупинив автобус і відкрив пасажирські дверцята.
— Виходьте! — наказав усім. — Далі не поїду. Бачите, що робиться?
І тут почалося:
— Мені треба на роботу!
— А мене в суд викликають!
— А я йти не можу, — ноги хворі.
— А я вагітна. Що буде, коли впаду?
Водій, відчуваючи, що його можуть умовити, з безпорадності грюкнув дверцятами і пішов у поле. Намотавши з півсотні метрів, він зупинився. Сплів на грудях руки і, психуючи, сопів.
До нього підійшла Марійка. Несміло запитала:
— Ви справді не поїдете далі?
— Як їхати?! — вибухнув гнівом водій. — Невже не бачите, що робиться?! Угробити вас чи що?! Ні, далі не поїду. Йдіть пішки.
— Що ж його робити? — ніби сама у себе спитала Марійка. — Запізнююся на потяг. Пішки не встигну.
— То ліпше на той світ, так? — спересердя кинув водій. Однак потім, дещо заспокоївшись, додав:— Далі міст. До нього — крутий схил. Можемо злетіти просто в річку. Я не можу ризикувати людьми. Не можу, розумієте?
— Так, розумію, — понуро відказала дівчина і почала пробиратися до дороги, ламаючи під собою цупкий наст.
Пасажири саме виходили з автобуса. Хтось вирішив іти своїм ходом, а хто, правда, — залишався сидіти в салоні, невідь на що чекаючи.
Пішла пішки і Марійка. Проминувши міст, вона почула позаду гудіння двигуна. Це була військова машина. Дівчина підняла руку. Авто зупинилося.
— Куди, красунечко, поспішаємо? — усміхаючись, спитав молодий офіцер, відкривши зелені дверцята.
— На вокзал, — з надією відказала Марійка. — На потяг. Запізнююсь. Підвезіть, будь ласка.
— Ну що ж, сідай! Але швидко не вийде, ожеледиця. А коли відправлення потяга-то?
— Через тридцять хвилин.
— Може, впораємося.
Лейтенант підсунувся ближче до водія, поступаючись місцем дівчині.
— В які краї має умчати потяг таку красуню? — усмішка не зникала з обличчя військового.
Це запитання примусило Марійку напружитися, бо ж мала норовливий характер. Не терпіла, коли до неї чіпляються незнайомі чоловіки. Але зараз — зовсім інша ситуація. Однак зіронізувала:
— Потяг умчить красунечку назустріч своєму щастю!
— Овва! — заграваючи вигукнув молодий офіцер. — І кому ж таке щастя припаде?
— Є такі! — Марійка задерла свій курносий носик.
Лейтенант удавано спохмурнів.
— Шкода, що не мені.
«Ну, це вже занадто!» — сердито подумала Марійка, а вголос сказала:
— Ви б краще за дорогою дивилися!
Військовий розсміявся. Відтак мовив:
— У мене для цього є водій!
— Але ви своїми балачками його відволікаєте.
— Рядовий Корнійчук!
— Я, товаришу лейтенанте! — тут-таки відгукнувся підлеглий.
— Я вас відволікаю?
— Ні, товаришу лейтенанте! — за статутом відповів рядовий солдат, не повертаючи голови. Його увага і справді була зосереджена на слизькій дорозі.
— Ось бачиш, красунечко, — гордівливо відказав старший машини. — Він — весь увага!
Марійка косо зиркнула на молодого офіцера, відтак задиркувато хмикнула і мовчки почала дивитись у скло автомобіля.
Лейтенант зрозумів, що намолов дівчині трохи зайвого. Вирішив підлещитися.
— Не сердься, — примирливо сказав він. — Довго їдемо. Така дорога. Напруга. А тут — така красуня!
Марійка різко повернула голову до залицяльника.
Той, уловивши грізний погляд дівчини, замахав руками.
— Все, все, все! Більше не чіпатиму!
Раптом машину занесло. Але водієві вдалося її вирівняти, скерувати в потрібному напрямку.
Лейтенант зробив зауваження солдату:
— Не поспішай!
Рядовий Корнійчук лише стенув плечима.
— Та я, ніби, тихо їду. Але ж усюди лід. Мов на ставку.
— Дивись, дивись за дорогою! Бачиш, кого веземо!..
А дорога — мов той каток. Подекуди на її узбіччях стояли легковики, вантажівки, автобуси. Тротуарами, сковзаючись, пересувалися городяни. Хтось падав.
Праворуч, на другорядній дорозі, лоб у лоб зіткнулися дві іномарки.
— Не пощастило, — хитнув головою лейтенант і продовжив: — Коли ще їдеш по центру дороги — то нічого. А коли назустріч котиться яке авто, — доводиться притискатися до свого краю. Та й тут небезпека — зносить. Будь-якої миті можна опинитися в кюветі.
Визирнуло сонце.
Молодий офіцер піднесено мовив:
— Нарешті! Ще з годинку — і цей льодовик розтопиться! І зацвітуть сади!
— Ось так взяли і зацвіли! — весело захихикала Марійка.
— А ти не хочеш, красунечко, щоб зараз зацвіли сади? — здивовано спитав лейтенант.
— Хочу, — і далі сміялася дівчина. — Але всьому свій час.
— Ех! Ніякої романтики! — молодий офіцер загадково зазирнув у очі дівчини. Відтак, зітхнувши, додав: — Ну що, через хвилин п’ять будемо на місці!
Марійка подивилася на годинник.
Лейтенант помітив той рух. Поцікавився:
— Встигаєш?
Марійка кивнула.
Поблизу вокзалу машину знову несподівано понесло. Вона тепер просто летіла на гурт людей.
Марійка зойкнула і від страху затулила очі долонями.
Щоб уникнути лиха, рядовий Корнійчук почав вивертати кермо праворуч, і авто… вперлось у бетонний стовп.
— Приїхали, — видихнув лейтенант і усміхаючись звернувся до симпатичної пасажирки — Ей, красунечко! Подивись на світ Божий! Він — прекрасний!
Марійка прибрала з обличчя долоні.
— Все нормально? — тремтячим голосом спитала вона.
— Краще не буває! Вокзал!— лейтенант усе жартував, ніби нічого такого суттєвого не трапилося. Він вийшов з кабіни. Оглянув передок машини. — Ну, пом’яло не дуже! — і підморгнув дівчині. — Біжи на потяг! Біжи! Лети назустріч своєму щастю!
— Дякую вам! І щасливої дороги!
— Взаємно, красунечко…
…Сівши на потяг, Марійка по мобільнику набрала добре відомий їй номер телефону.
— Валентине, привіт! Я сіла на потяг. Зустрічай…