Питання щодо можливості надання нашому Музею Лесі Українки статусу національного насправді є досить цікавим і неоднозначним. Хоча б тому, що, серед іншого, зачіпає тему про його статус узагалі.
Щодо статусу національного. Престиж — поняття важливе, але за ним стоїть питання фінансування та його обсяги. Тобто, певні реальні матеріальні блага для музею і його персоналу насамперед.
Отож про те, кому це надається. У профільному законі зазначено: «Музею, що є в державній чи комунальній власності, який має музейні колекції загальнодержавного значення, набув міжнародного визнання і є провідним культурно-освітнім та науково-дослідним закладом у відповідних профільних групах музейної мережі України, у встановленому законодавством порядку може бути надано статус національного музею України».
Як показує практика, не завжди такий статус надається за реальні заслуги. Є випадки, коли до них допасовуються різноманітні політичні мотиви та закулісні ігри.
Багато хто знає, що наш музей — не зовсім наш. Наш він тільки тереново. Музей не є самосійною одиницею. Він є філією/відділом Житомирського обласного краєзнавчого музею. Тому багато років мав статус державного музею.
Декілька років тому хвиля децентралізації докотилася до музеїв. Усі обласні краєзнавчі музеї стали комунальними закладами обласних рад. Наш музей відповідно став комунальним.
Але він не просто втратив статус державного. Процесом передбачалася його передача не просто в комунальну власність. Реформа передбачала передачу музею саме в комунальну власність міста. Але не сталося…
Справа в тому, що до 1990-х років застосовувався радянський адміністративно-управлінський принцип розподілу музеїв на чотири категорії. Категорія визначалася за простими ознаками чисельності фондів і відвідування та впливала на фінансування музею, у т.ч. — на заробітну плату його співробітників.
Ці норми давно не працюють. Унаслідок децентралізації певним чином знівелювалася різниця у фінансуванні. Для прикладу, можна взяти ту ж батьківщину «данайців» — Нетішин. Ще сорок років тому — «забите» село, із сучасним населенням, на третину меншим за наше. У його краєзнавчому музеї — майже два десятки залів. Кожний із них ще донедавна мав свого окремого доглядача. Зараз — трохи менше. Але кількість тільки доглядачів майже зіставна із загальною чисельністю музейних працівники нашого міста.
Отож, посилаючись на давно непрацюючу норму, здійнявся гвалт. Мовляв, «поріжуть зарплатню та штати! Рятуйте, люди добрі!». Були залучені «зв’язки», добрі люди знайшлися. І музей «гордо проплив» повз нашу міську раду.
За пів сторіччя в місті склалася система вшанування пам’яті про нашу велику землячку та її родину. Умовно її можна назвати «Лесин край». Маємо в місті вже шість «точок дотику» до пам’яті про Лесю. До 150-ї річниці можна зробити й сьому. Це — суто європейська практика увічнення, у застосуванні якої наше місто стало піонером в Україні.
І в цій системі одне «коліщатко» працює незалежно. За фактом — більш-менш, де-юре — повністю. Звісно, нічого доброго в цій ситуації немає. Обидва музеї, вочевидь, мають працювати не тільки в одній упряжці, але й керуватися одним візником.
Отож, мабуть, варто таки повернути місту музей та «пристебнути» до нього інший. Для початку. Навіть щодо надання в подальшому статусу національного. Як місто буде формувати подання на «чужий» музей?
Нещодавній «наліт» житомирських чиновників та їхні дії не були неочікуваними. На жаль, це, мабуть, не останній від них «сюрприз». Адже вони — при посадах, у них власні «завдання»… Головне — «освоєння» майже двох мільйонів гривень на «поточний» ремонт. Що їм до нашого міста та його реальних потреб?
Звісно, що при такому підході «креативних» та «просунутих» ніякої мови за статус національного бути не може. Постійно треба пильнувати, щоб не знищили.
А ще ж треба було до ювілею на терені музею спланувати й урочисто відкрити… справжнісінький самобуд. І не просто на терені, а в охоронній зоні пам’ятки національного значення та в заповідній зоні музею! І вже примудрилися незаконно встановити закладну «каменюку». Ще і роблять хайп навколо.
І це — у місті, де пів сторіччя тому була піднята висока планка щодо увічнення пам’яті про нашу видатну землячку та її родину. Усі встановлені тоді пам’ятні знаки, присвячені Лесі, мають власну художню цінність. Вони були визнані об’єктами культурної спадщини. Цей високий рівень витриманий і наступниками, коли в місті була увічнена пам’ять про родину Косачів.
Зараз у плані увічнення місто має повний та збалансований комплекс. Що, на жаль, не завжди розуміють деякі місцеві можновладці. Комплекс складається переважно з пам’ятників і пам’ятних знаків державного значення, гідний за художніми якостями пам’яті нашої видатної землячки та її родини.
Потреби в суто механічному їх збільшенні немає. У цьому плані ми — не Баранівка чи Ізяслав. Проблемним залишається, на жаль, питання щодо першої оселі Косачів. Але пошуки тривають.
Отож пів століття в плані статусу все тривало більш-менш рівно. Але життя не стоїть на місці. Нові умови, нові вимоги часу. До того ж, ще наприкінці радянської влади музей почав «йти з курсу». Коли в пам’ятки, тоді ще республіканського значення, була незаконно розібрана частина стіни та конструктивно з’єднані два будинки в одну споруду.
Через те маємо зараз замість пам’ятки певну «бутафорію». Зовні виглядає гарно й охайно. Але це — лише красива обгортка. Головне — контент. Зрозумійте, не жила родина Косачів у мазанці з «євроремонтом». І Леся Українка народилася не під «євро» дахом.
Навіть якщо розглядати з точки зору винятково розвитку туризму, таке неприпустимо. В Україні, як і у всьому світі, попит у цій сфері — саме на автентику. Хто, наприклад, бачив таке «євро» в «конкурентів» — у Колодяжному. Поки немає.
Результат навколо музею, на жаль, очікуваний. Жодного разу роботи на об’єкті не проводилися за пого-
дженою науково-проєктною документацію та дозволом на проведення робіт як на пам’ятці. Усе — під прикриттям «поточного» ремонту. Звісно, у житті різне трапляється, але на пам’ятці такого рівня — це суцільний гвалт.
Щодо поточного: музей досі не має розробленого, погодженого та укладеного охоронного договору, де такі речі прописуються.
І знову наше місто тут ні до чого (хоча для містян, звісно, це питання — дуже важливе), бо це пряма компетенція чиновників із Житомира. Хоча «система» склалася за «попередників». На жаль, маємо власну, у чомусь схожу, історію з кінотеатром, яка відомо, до чого призвела і ще не закінчилася.
Усе відбувалося пів століття повз міську владу і громаду, які не мали і не мають жодних важелів впливу на долю головної пам’ятки міста. Звісно, у сучасних умовах проблема потребує комплексного вирішення. Інше важливе питання: чи виявиться новий власник або співвласник по-справжньому ефективним?
Статус музею та, відповідно, форма власності, зміна власника — це питання комплексне, чутливе і дуже неоднозначне…