Одна знайома, котра мешкає в центрі міста, дуже тішиться, що працює тепер дистанційно — у неї стало менше приводів гуляти містом. Зауважу, йдеться саме про центр, а не про околиці.
Ще раніше колега розповідала, як перебіжками змушена долати центральні вулиці, де бігає повно бродячих собак, і що непокоїться за дітей, котрі йдуть у школи, розташовані в цьому радіусі. Ми з нею тоді вступали в доволі гострі дискусії. Я була переконана, що не можна агресивно ставитися до нещасних, голодних тварин, адже собаки «так просто не кусають». Так вважаєш доти, доки сам не станеш жертвою нападу.
Йшла з роботи. Поряд проходив чоловік із велосипедом у руках, навколо нього крутилися три пси. Один із них раптом вирішив «посмакувати» мою ногу трохи вище коліна. Це було повною несподіванкою для мене, бо цуцик не гавкав і не проявляв жодної агресії. Зауважу, я теж спокійно минала вулицю і нікого не чіпала.
Якщо раніше тварина посеред вулиці починала гавкати, то легко могла з нею «домовитися». Харизма виручала, позитивна енергетика чи так зорі складалися — невідомо, але факт.
Цього разу собака виявився «некомунікабельним». Укусив і швидко побіг далі. Поспішив зникнути й чоловік із велосипедом, котрий навряд чи зміг би зарадити. Довелося відчути пекучий біль і сподіватися, що рани немає (Бог уберіг від того, щоб замість штанів одягнути того дня «капронки»).
Діло трапилося неподалік лікарні, але звертатися туди в мене не було бажання. Окрім страху перед сказом, у той момент згадалися й коронавірус, і завантаженість медиків, і перебої з постачанням у лікарню антирабічної (проти сказу) вакцини. Поспішила додому, де переконалася, що на згадку від собаки мені дісталися лише синці на нозі та припухлості від кликів. І, звісно, моральна травма, бо «задоволення» стресове. Мало хто не боїться безпритульних собак на вулицях після того, як вони на нього нападають.
Про це в нас уже багато писали й говорили, але віз і нині там. Жорстоке поводження з тваринами забороняє відстріл, який колись практикували, але відсутність такої запобіжної міри стала приводом для жорстокого поводження з людьми. Хто почуває себе господарем у цій ситуації на вулицях Новограда — питання риторичне.
Тепер співчуваю містянам, котрі бояться ходити вулицями через навалу безпритульних тварин. У «гуманному» суспільстві живемо, нічого не скажеш. І ще шкода дітей, котрі змушені з ляком оминати собак дорогою до школи.
Проблема ця кочує, передаючись у спадок від однієї місцевої влади до іншої, але залишаючись у категорії невирішених. Цікаво, а нове місцеве керівництво має намір вплинути на це? Поки ж на сходинках Будинку рад сидять «господарі» ситуації і чекають на відповідь разом із новоград-волинцями.