Шостий випуск літературного альманаху «Зерниця», що побачив світ у видавництві «НОВОград», презентує на своїх сторінках поетичні та прозові твори авторів Звягельщини. Деякі з них вже мають власні книги, а дехто вперше виносить свої літературні спроби на розсуд читачів. Тематика — різнопланова: від політики до інтимної лірики. Кожен читач має можливість знайти у «Зерниці» щось своє, відкрити для себе нові грані творчості авторів славетного краю, де народилася геніальна Леся Українка.

Межа пунктиром. Вихід є й нема.
Позаду – літо. Навкруги – зима.
Кришталь холодний. Вічне забуття.
Лиш білий колір й невагоме відчуття.
Сріблястий іній – скарб дорогоцінний,
В один момент похований кришталь.
Замерзлі мрії. Вітер. Біль у скронях.
На серці – холод й неймовірний жаль.
Казкова втома. У сльозах зіниці.
Крізь призму дивну – неосяжний світ.
Приковує таємне щось й холодне
До світла теплого омріяний політ.
І слів, і сліз давно тепер уже нема.
Колючий дивний холод й біла самота.
Межа пунктиром. Вихід є й нема.
Надії квітку заморозила зима.

Крапля до краплі… по вікні
В один струмок біжить сльоза.
За віями той одинокий світ,
Де я – одна, де я – сама.
Стискає серце біль гучний.
Лиш на хвилинку щастя зліт,
І знову в вирі для когось
Мій труд на попіл ізгорів.
Не зрозумілі нікому
Моя журба і вбивчий жаль.
Я хочу вимовить слова,
Та не почують їх, на жаль…

СІМЕЙНІ КЛОПОТИ
До рідної Вербівки,
Де всі верби гнулися,
Із весільної мандрівки
Молоді вернулися.
Загоряли, не секрет,
На пляжах Маямі…
Дома донька тет-а-тет
Все жалілась мамі:
«На круїз й «медовий рік»
Маю я образу,
Місяць мене чоловік
Не кохав ні разу.
Я не хочу, як забаву,
Терпіть такі муки!..»
«Бери, доню, всю цю справу
В свої ніжні руки!»
«Брала, мамо, горе риже,
Аж в очах двоїться,
Мій Василь на стіну лізе,
Лоскоту боїться!
Пив пилюлі і настойки,
Мав масаж надомний,
Міняв одяг, пози, стойки…
Ефект — не підйомний!!!»
«Донечко, терпіння май
В шлюбі. Для почину —
Тихо спонсора шукай,
Щоб родить дитину!
Хочу доні нагадати,
Де біди причина,
До весілля треба взнати:
Слабак? Чи мужчина!
Я такий ж пізнала «шик»,
Смуток серце крає:
Тато твій… двадцятий рік…
Залік цей складає!!!»

КАТРЕНИ
І свій талан на службу, Україно,
Тобі присвячую я знов і знов.
На цій землі я відбулася як людина,
Тече у моїх жилах твоя кров.

Не закохуйтесь в поетес !
Вам ніколи не вдасться збагнути :
Як же можна нести свій хрест —
Не під силу який зіпхнути.

В театрі абсурду не граю роль
Лицедійки-маріонетки.
Слуга народу — мій пароль,
А титул — поетка.

О, Господи, пробач «невдячність»,
Що захотіла бути я почутою.
За прикру необачність
Гріхи спокутую.

О, Боже, це твоя небесна манна,
О, Боже, — це гімн кохання,
Ця зустріч, немов остання,
Боже, невже це твоя осанна ?!
Невже це і я — ота сама.

ТОБІ І ПРО ТЕБЕ
Віриш? Я можу читати твої думки,
Очі у очі, і ти — наче книга відкрита,
Каже «люблю» кожен дотик твоєї руки
І подих єдиний може мене зігріти.
Знаєш? Як важко буває мені, коли
Бачу, що смуток серце твоє огортає.
«Можна мені половинку того, що болить?»
Я підійду і тихенько тебе запитаю.
Бачиш? Допомогло! І ти посміхнулась
Знаю, що ще тобі у біді допоможе,
Дай мені щастя і радість ті, що минули,
Я їх віддам і на ніжність з теплом помножу.
Хочеш? Зігрію тебе усім своїм тілом,
Може, у ванну із пелюстками троянд?
Тільки скажи, і тобі усе те, що хотіла
Лише одній на землі подарую я...

ЛІТНІ КВІТИ
Люблю... духмяні, літні квіти...
Вони росинками бринять,
Коли їх хочу назбирать
В букет. І схлипують, мов діти.
Пустують, бавляться малі
Різнобарвисті пелюсточки
Й шепочуть: «Ми — сини та дочки
Матусі рідної Землі.
Вона усім дарує літо
І неба синього блакить,
І щастя неповторну мить
На цій Землі прекрасній жити».
Люблю духмяний літоцвіт...
Ген, по обидва боки річки
Квітують братики й сестрички —
На південь, північ, захід й схід.

СУХИЙ ЛИСТОК
Припав до ніжних пелюсток сухий листок.
Під тиском вітру затремтів
І полетів
У сірооку височінь...
Самотня тінь
Танцює свій прощальний вальс.
В осінній час
Кружля між краплями дощу,
Вже не почув
І не побачив сонця блиск
Пожовклий лист.
Припав до ніжних пелюсток
Й до нитки змок.
Схиливсь спочити до весни
В зимовім сні.

ДИВОВИЖНИЙ ДИВОСВІТ
Бентежить душу літо липоцвітом,
Нектар дурманить голову мою.
І я простягую назустріч руки літу.
О, дивосвіте, я тебе люблю!
Бринять перлисті краплі у долонях...
Благословенним буде літній дощ!
Гойдає вітерець лілеї сонні,
Із ними гомонить тендітний хвощ...
І душу так бентежить літо цвітом
Духмяних і медових пелюсток.
Мені простягують назустріч руки-віти,
Услід дзижчить віночок з бджілочок.

Я перекреслюю думки, шматую, рву, а все ж не спиться.
Чомусь так боляче кричить холодна напівсонна тиша.
Годинник тихо сон пряде своїми стрілками об цифри.
Запитую себе: я де? У відповідь — лише колюча тиша.

Чайна ложка крупнолистових задумів з перемеленими думками.
Склянка кип’яченого характеру. Шматочок кислих жовтих невдач.
Разом із шоколадним батончиком гарного настрою.
Моє життя схоже на чай. Без цукру. Без тебе.

Вечірній Київ. Шоколадний настрій.
І абрикоси замість ліхтарів.
Молочний присмак радості і щастя.
Вокзал. Комети потягів. І ти.

МАМИНА МОЛИТВА
На просторах рідних в нас міцніли крила,
Щоб у час прийдешній нам злетіть увись.
Мама нас ростила й Господа молила,
Щоб стрімким і рівним був дітей політ.
Мамина молитва світла, наче небо,
Тепла, наче сонце, ясна, як зоря.
Мамина молитва у житті нам треба,
Як ковток повітря, як жива вода.
Матінко рідненька, в цій молитві сила,
І слова пророчі з неї пророста:
— Для добра живемо, пам’ятай, дитино, —
Знов мені шепочуть мамині вуста.
Лагідна й висока, тиха і врочиста,
Лине над землею, піснею звучить.
Мамина молитва, пресвята і чиста,
Нам дарує сили в цьому світі жить.

ЛЕСИНЕ СЛОВО
Не мала ні долі, ні волі не мала,
Лиш голос та слово палке подавала
За рідную землю, народ український.
Боролася мужньо Перлина Поліська.
Так Лесю ми любо і щиро зовемо,
Її по життю заповіти несемо,
Як сталь її слово викрешуєм з серця,
Гартоване, мужнє, народжене в греці.
Боліла душа і напружені нерви,
О, Лесю, ти наша богиня Мінерва.
Тебе величаєм, тебе прославляєм,
Тобі, Українко, ми славу співаєм.
Ти житимеш вічно, твої заповіти
Виконують нині дорослі і діти.
Вчимося у тебе Украйну любити,
Всім серцем за неї щоденно боліти.
Ми молимо Бога за неї свято:
Хай матінку — землю від зла порятує.
Нехай надоумить синів-яничарів,
Щоби припинили вони свої чвари.
Нехай їм у серці болить Україна –
Найкраща, найліпша, у світі єдина.
Вона нас зростила, вона наша мати,
Це гріх непростимий — її зневажати.
О Лесю Велика, збулись твої мрії –
Досвітній вогонь в наших душах зоріє.
Ти вічно жива у серцях наших будеш,
На сповідь до тебе завжди йтимуть люди!

ДОВГОЖДАНИЙ
Душа стомлена з дальніх доріг
Так чекала тебе з тихим трепетом!
І наснивсь ти, немов оберіг,
Що прилинув кохання лебедем.
І нарешті на щастя шляху
Ти з’явився неждано й негадано,
І недолі усмішку лиху
Враз розвіяв любові ладаном.
Я малюю твій ясний портрет
На полотнах своєї чуттєвості.
Чую поряд розмірений лет –
Ти, як Янгол, в постійній недремності,
Ти, мов Господа щедрості дар!..
Вже без рук твоїх теплих не зможу я.
А любові розпечений жар
Вогнем палить і льодом зморожує…
Потонула в глибинах очей,
П’ю краплини зіниць зацілованих.
Ти – мій сон теплоніжних ночей,
Іскропромінь зірниць зачарованих.
Вже не буде назад вороття.
Йду вперед тільки, любий, з тобою
Знаю точно: без тебе життя –
Не життя, а печаль із журбою!..

ЖИТТЄВІ ШЛЯХИ
Маріонетка в руках Мельпомени,
Паломниця вічна і ворог туги
Шукає шляхи — щоб лиш світло зелене,
Позбавлене ненависті та нудьги.
Та кожен той шлях все веде до Голгофи,
Де стогін страждання, чекання і біль...
Спочатку знов все починає, щоб трохи
Розплутать шляхів тих життєвий кужіль...
Втомилася буть вічним Пігмаліоном,
Любити лиш тих, кого ліпить сама.
Знов зраджена долею-хамелеоном
Порине у спокій, де тиша німа.
Час — лікар найкращий — загоїть всі рани,
Підніме на ноги, й воскресне душа.
Щоб линуть у простір, туди, де миряни,
Де кожен у куряві слід свій лиша.
Залишить і свій там на згадку відбиток,
Шукатиме знову загублений шлях,
Минуле ж зітре, мов старий пережиток,
В майбутнє полине на сильних вітрах.
І десь, на забутім людьми роздоріжжі,
Залишить свій хрест, щоб нарешті вдалось
Знайти заповітне каміння наріжне,
Щоб мрійно-задумане справді збулось...

КОЛОДЯЖНЕНСЬКЕ ЛІТО
Колодяжненське літо царює в окрузі,
То жаром осипле, то остудить дощем.
Мавка маревом блудить в зеленому лузі
І розносить між трав свій закоханий щем.
Сколихнула легенько свічадо озерне,
Зачерпнувши в долоні живої води…
І казковою мрією в сутність поверне,
В цей залюблений край, що покликав сюди.
Де в духмянім, солодкім, піоновім літі
Косачівське обійстя стрічає гостей
І, здається, земля ця найкраща у світі,
Де дочці своїй Дух заповів Прометей.
Ось і спасівка-груша зітхає поважно,
Та якби ж то повідати людям могла,
Скільки радості й болі зазнато відважно,
А вона, наче матінка, дім берегла.
І кизил той, що Леся сама посадила,
Як і груша дарує щорічно свій плід,
Часто тужать удвох, що так доля судила,
Що давно розгубився по світу весь рід.
Он каштани по рідному разом сплелися,
Це Михайлова пам’ять на чатах стоїть.
«Домик білий» і «Сірий» до сонця звелися,
І час їх врочистість не зважиться змить.
Водою студеною всіх напуває
Косачівська криниця із давніх давен,
І моріг цей зелений й душа оживає
Від живильної краплі в спекотливий день.
Доторкнутися серцем до спогадів чистих,
Заглянути в родинну минувшину днів,
Зачерпнути думок одержимо-іскристих
І по світу нести переможний їх спів.

ПИЛЬНІШІ БУДЬТЕ, ЛЮДИ!
Пам’яті земляка
Бувальщина

Ніхто і не гадав про теє лихо,
Не міг збагнути, що прийшла біда,
І що весна уже не рада втіха,
Жахливий смуток серце огорта.
Матуся своїх діток пригортала
Та в розпачі шептала: «Боже мій!
Мої ж ви соколята, якби знала…»
У смертній зоні стогне суховій.
Кудись тече потік машин тривожний,
У світлі фар суворі патрулі…
Що нас чека, — безтямно дума кожний, —
«Чим завинили ми на цій землі?»
Лишились даху, затишку, покою,
Хто визначив цей хресний довгий шлях?
Тепер переселенці ми, юрбою
Лаштуємося по чужих дворах.

У матері в очах застиглий відчай,
Єдиний син, не вберегла його!
«Тут білокрів’я», — лікарі всі свідчать,
І серце наче жаром обпекло.
«Матусю рідна, то не страшно, мабуть!?» —
В очах благання світиться ясне,
А рученята квітоньками в’януть —
І як та мати вже тепер засне.
Палати, ліки та надія смутна,
А зблідле личко гасне, як свіча,
Десь догора його зоря майбутня,
Матуся дні всі у сльозах стріча.
Життя погасло, тужить бідна мати,
І чорним тяжким болем стогне світ,
Де матінці тепер наснаги взяти,
І де знайти для скривджених одвіт?

Як час летить нестримно, невловимо,
Любистком пахне по отій порі,
Десь причаївся біль, пече терпимо,
Та сниться все Голгофа на горі.
У душах опромінених ніколи
Забутися не зможе зони жах,
Чорнобильська земля лежить відколи,
Поранена смертельно, наче птах.
Ой, скільки ж в небуття іде щоденно,
Який важкий ведемо з вами лік,
Моя родино, горлице стражденна,
Який нелегкий випав тобі вік!
Пильніші будьте, люди, огляніться,
Знайдіть в собі межу добра і зла,
Хай нам щасливо світять зоряниці,
І хай торка лиш радості сльоза.