25 січня 2010 р. німецький журнал «Шпігель» надрукував інтерв’ю з Аннеттою Шюкінг-Хомайєр, в якому вона згадує про свою службу в звягельському «солдатському будинку» під час німецької окупації міста. Український переклад цього інтерв’ю був опублікований у газеті «Звягель-Інформ» від 19 березня 2010 р. (М.Короленко, «Розповідають очевидці»). Оскільки кореспондентів журналу цікавила, головним чином, тема Голокосту, багато деталей, що стосуються її служби і загальної ситуації в місті, залишилися поза увагою. У зв’язку з цим виникла потреба розшукати пані Шюкінг-Хомайєр і задати їй декілька запитань. Сподівання отримати її контактні дані від редакції «Шпігель» виявилися марними. Через Інтернет вдалося знайти електронну адресу одного з членів ради краєзнавчого музею в Детмольді, де останнім часом мешкала пані Шюкінг-Хомайєр. На моє звернення до нього він відповів, що вже давно з нею не спілкувався, але може повідомити її поштову адресу, якщо вона не змінилася. На вказану адресу я незабаром надіслав лист, але через деякий час він повернувся з відміткою про відсутність адресату. Не знав, що далі робити. Враховуючи похилий вік пані Шюкінг-Хомайєр, схилявся вже до думки про її смерть. Пройшло майже два роки, коли допоміг щасливий випадок. У жовтні минулого року я зустрічав екскурсійну групу з Детмольда. Скориставшись слушною нагодою, запитав гостей, чи знає хтось пані Шюкінг-Хомайєр і що з нею сталося. Один чоловік повідомив, що вона жива, але переїхала у сусідній населений пункт Люнен. Він також пообіцяв передати їй лист від мене. Через декілька днів задзвонив телефон. Я взяв трубку і, почувши ім’я Шюкінг-Хомайєр, не міг у це повірити. Для пані Шюкінг-Хомайєр мій лист теж був приємним сюрпризом. Не сподівалася вона почути добрі слова в свою адресу від звягельчанина, враховуючи злочини її співвітчизників у цьому місті.
У ході телефонних розмов і листування з’ясувалися деякі подробиці біографії цієї жінки. Народилася Аннетта Шюкінг 1 березня 1920 р. в Дортмунді. Після того, як її батька, адвоката, нацисти залишили без роботи, родина переселилася у маєток одного з родичів і почала займатись сільським господарством. З 1938 р. Аннетта вивчала юриспруденцію в університеті Мюнстера, але в липні 1941 р., після виходу указу про припинення прийому на роботу жінок-юристів, вимушена була перервати навчання. Вирішила стати волонтером Німецького Червоного Хреста. Їй та 28-річній Лілі було доручено взяти на себе піклування про «солдатський будинок» в одному з міст України — своєрідний острівець батьківщини для солдат і офіцерів вермахту, де вони матимуть можливість відпочити, смачно поїсти, випити пиво і поспілкуватися між собою. Лише після приїзду до Рівного стало відомим місце майбутньої служби — Звягель. Між іншим, назва нашого міста в устах пані Шюкінг-Хомайєр звучала дуже незвично: «Цві-а-ель». Справа в тім, що на польських мапах, які використовував вермахт, писалося «Zwiahel». Якщо ж прочитати цю назву за правилами німецької орфографії, вона спотворюється до невпізнанності.


Аннетту та Лілі привезли з Рівного до Звягеля на автомобілі наприкінці жовтня 1941 р. Тут вони зустрілися з майором і капітаном, які займали керівні посади у місцевій німецькій комендатурі. Один із будинків, що стояв на головній вулиці та був до війни рестораном, перетворили у «солдатський будинок». Тепер ним мав опікуватись Червоний Хрест. Під час бесіди з офіцерами Аннетта вперше почула про знищення євреїв Звягеля. Ця новина викликала у неї бажання їхати як можна скоріше додому, але зробити це було неможливо.

Приміщення «солдатського будинку» складалося з просторої зали, великої кухні з плитою та маленької кімнати, що нагадувала бюро. В цій кімнаті Аннетта та Лілі проживали перші місяці. Потім вони переселилися у будинок з п’яти кімнат на іншій стороні вулиці, як раз навпроти «солдатського будинку». Казали, що це колишній єврейський дитсадок. Ні меблів, ані посуду там не залишилось.
Де ж стояв цей «солдатський будинок»? Як відомо, головними вулицями міста здавна були Житомирська (після революції називалася Міжнародною, а після війни — К.Маркса) і Корецька (після революції — Леніна). До війни у будинку по Міжнародній, №23, за повідомленням новоград-волинської газети «Соціалістичне Полісся» від 24 липня 1938 р., відкрився ресторан місцевої контори ­облторгу. Пригадалося, що після війни по вул.К.Маркса, №23, неподалік від перехрестя з вул.Р.Люксембург, знаходилася їдальня №3 (на рубежі 1970-х і 1980-х рр. вона була перетворена у кафе «Молодіжне»). Останні сумніви розвіяло співставлення світлин «солдатського будинку» періоду окупації, копії яких люб’язно надала пані Шюкінг-Хомайєр, та їдальні №3 1960-х рр. Вони виявилися ідентичними.

Через недостатню вмістимість колишнього ресторану ліворуч від нього зробили дерев’яну прибудову. До цієї роботи залучили німецьких ремісників, котрі служили у вермахті, бо серед місцевих жителів жодного тесляра і взагалі жодного ремісника знайти було неможливо. Після розширення «солдатський будинок» нараховував 90 посадочних місць. Основну масу його відвідувачів становили розміщені у Франції німецькі вояки, а також їхні союзники-італійці, яких відправляли на Східний фронт. Прибували вони у Звягель декілька разів на тиждень. Обслуговуючий персонал «солдатського будинка» не знав заздалегідь ні часу їхнього приїзду, ані кількості майбутніх гостей, але мав завжди бути напоготові. Тому щодня тут готувалося близько 300 порцій гарячих страв. Рано-вранці та увечері світло часто зникало. Тоді мусили запалювати свічки. У будинку, де ночували новоприбульці, не було водогону. Тому вони вмивалися вранці у маленькій кімнаті «солдатського будинку», що була переобладнана у вмивальню. Після сніданку їх везли далі на схід. Відвідували «солдатський будинок» також солдати і офіцери місцевого гарнізону. Харчування для всіх було платним, а ціни встановлювала місцева комендатура. Приблизно з січня 1942 р. цей будинок перейшов до військового відомства і підлягав гебітскомісаріату.

Крім обслуговування клієнтів, у коло обов’язків персоналу входило також привезення продуктів харчування. Їх отримували за так звані «бецугсшайни» (товарні ордери), які видавав крайсландвірт (керівник управління сільського господарства округи) Конрад Негель. Картоплю, овочі, борошно і крупи Аннетта приво­зила підводою (правити кіньми вона вміла ще з дитинства) зі складу, що знаходився у кількох кілометрах від міста. У подвір’ї «солдатського будинку» було створено підсобне господарство: відгодовували велику кількість свиней, кількох корів і двох коней. Щотижня забивали в середньому двох свиней. Оскільки в Звягелі тоді не працювала жодна крамниця, 2-3 рази на тиждень Аннетта або інша «сестра» їздила гарнізонною вантажівкою до Рівного (іноді — до Житомира) за пивом, сигаретами і хлібом. У Звягелі хоч і працювала пекарня, проте часто виходила з ладу. Цукор отримували на Корецькому цукровому заводі. За кермом вантажівки сидів шофер-українець. Весь час вони мовчали, бо шофер не знав німецької мови, тоді як Аннетта — української та російської.
Пізніше персонал поповнився ще однією «сестрою» — Іреною, яка колись жила у Ростові, а після Першої світової виїхала до Німеччини. На кухні працювало кілька місцевих німецькомовних дівчат із числа т.з. «фольксдойче». Саме від них Аннетта отримала деякі відомості про нещодавне минуле України, зокрема, про голодомор 1932-33 рр. Вони також розповіли їй, що у Звягелі було розстріляно близько 10 тисяч євреїв (цифра сильно перебільшена — Л.К.), а в живих залишили для обслуговування окупантів лише одного кравця і шевця. Дівчата покладали надії на німецьку цивільну адміністрацію, яка мала налагодити життя в місті. Робочий день персоналу був ненормований. Обслуговування відвідувачів тривало до пізнього вечора, а спати лягали вже близько опівночі. Працювали без вихідних. Місячна зарплата Аннетти становила 50 рейхсмарок. Харчувалася вона на роботі безкоштовно. Бухгалтерський облік у «солдатському будинку» вів унтер-офіцер Шмідт. У травні-червні 1942 р. його змінив унтер-офіцер Отто Зарнтхайн. Це був австрійський граф, юрист, який раніше працював у фінансовому управлінні. Але він не належав до націонал-соціалістичної партії й тому був звільнений з роботи і мобілізований на військову службу. До прибуття в Звягель служив у Коростені. Саме графу Зарнтхайну належить більшість знімків Звягеля, що зберігаються в альбомі пані Шюкінг-Хомайєр.
Якщо звягельський «солдатський будинок» добре викарбувався в пам’яті пані Шюкінг-Хомайєр, цього не скажеш про сам Звягель. «Не пам’ятаю, — пише вона, — щоб гуляла по місту, не маючи перед собою твердої мети». Невідомі їй назви вулиць. Вона звернула увагу, що майже всі будинки були одноповерховими, причому, більшість із них стояла порожніми (за даними газети «Голос Волині», на 1 жовтня 1941 р. загальна кількість міського населення становила 7334 чоловік, тоді як за переписом 1939 р. нараховувалось 23732 жителі — Л.К.). В одному з таких будинків на головній вулиці знаходилася німецька комендатура. Справжнім лихом у цей період були пожежі, які траплялися 2-3 рази на тиждень. Одного разу Аннетта прокинулася вночі від того, що горів один із будинків неподалік від її житла. На її думку, пожежі могли виникнути через те, що комини не чистили від сажі. На моє питання про табір для радянських військовополонених у міському парку пані Шюкінг-Хомайєр відповіла, що не пам’ятає його, але чула у «солдатському будинку» скарги начальника табору Хертля (до війни жив у Мюнхені, був фахівцем-лісівником) та інспектора табору Поппінгера (колишній юрист з Відня) на недопостачання міською управою продовольства для в’язнів, які через це голодують. На отриманих від мене фотографіях Звягеля різних років вона впізнала ДОТи і колишній будинок Мєзєнцева на правому березі Случі, казарми (за її словами, вони були пограбовані й стояли порожніми), недобудований кінотеатр у центрі міста, біля якого вантажівка, на якій вона їхала до Рівного, повертала наліво. Згадала, що в місті стояли також словацькі військові частини, які були дислоковані окремо від німецьких. Ще у пам’яті цієї жінки залишилася поїздка до Яруня, де місцевий кравець пошив їй кожуха, а швець — зимові чоботи.
У вересні 1942 р. Аннетта отримала двотижневу відпустку і поїхала до батьків, а у жовтні їй та ще двом «сестрам» доручили обслуговування «солдатського будинку» в Краснодарі. У зв’язку з відступом німецьких військ з Північного Кавказу в січні 1943 р. вона прибула спочатку до Києва, а звідти поїхала до Полтави, де подала заяву про звільнення зі служби. Отримавши дозвіл, Аннетта у лютому 1943 р. вилетіла літаком із Житомира (з пересадкою у Варшаві) й повернулася на батьківщину. 1947 р. вона закінчила юридичну освіту і до виходу на пенсію працювала суддею у Дюссельдорфі, Мюнстері та Детмольді. Чоловіком Аннетти був важко поранений фронтовик. Тривалий час її служба в Звягелі та взагалі Друга світова війна вважалися у родині своєрідним табу. І лише наприкінці 2009 р., коли у «Шпігелі» надрукували інтерв’ю з американським політологом Д.Голдхагеном, на думку якого жителі Німеччини знали вже давно про масові злочини нацистів на окупованих територіях, пані Шюкінг-Хомайєр відчула потребу висловитись із цього приводу і надіслала лист до редакції.
Доктор Юлія Паулюс, співробітниця Інституту регіональної історії в Мюнстері, готує зараз до друку книгу, основу якої становитимуть щоденники пані Шюкінг-Хомайєр та її переписка з батьками під час війни. На прохання пані Паулюс автор цих рядків надіслав їй деякий матеріал з історії Звягеля, частина якого має бути використана в майбутній книзі.