Інколи доля розпоряджається таким чином, що, здобувши освіту за однією спеціальністю, працюєш зовсім за іншою, при цьому щиру повагу, захоплення і симпатію викликає галузь, практично нічим не пов’язана ні з першим, ні з другим. Приміром, автор цих рядків із дипломом інженера працює журналістом, а цікавиться залізничним транспортом, як от дехто, скажімо, риболовлею чи полюванням. Побувавши у кабіні локомотива, побачивши тонкощі роботи, так би мовити, зсередини, починаєш краще усвідомлювати величину відповідальності, яка лежить на плечах машиніста. Адже за його спиною — кілька тисяч тонн, керувати якими — справа не з легких.
47-річний Володимир Григорович ЮНОШЕВ успадкував любов до професії залізничника від батька і діда. Дід працював колійним обхідником, батько — машиністом паровоза, тепловоза. Дитинство і юність Володимира минули поруч із залізницею — родина жила і зараз мешкає неподалік від станції. Тож не дивно, що в юнака, який закінчив дев’яту школу, не постало проблеми вибору, визначаючись із майбутньою професією. Отримавши атестат, Володимир Юношев у віці 16 років пішов працювати на залізницю. Нині Володимир Григорович — машиніст вантажного тепловоза. Із ним наше наступне інтерв’ю з нагоди Дня залізничника, який відзначається щорічно 4 листопада.
— Володимире Григоровичу, ви ось уже 30 років працюєте на залізничному транспорті. Як складався ваш трудовий шлях?
— До армії був колійним працівником. Демобілізувавшись, навіть не замислювався над тим, що робити далі. Менш, як через тиждень, влаштувався на курси помічників машиніста до Київської технічної школи машиністів локомотивів. Далі працював за отриманою спеціальністю у локомотивному депо «Коростень». Через три місяці, коли з’явилась вакансія, повернувся до Новограда. У 1990 році у тому ж навчальному закладі пройшов курси машиністів. Але посади не було, працював помічником, а повноправним машиністом став тільки у 2003 році. Також заочно закінчив Київський електромеханічний технікум залізничного транспорту.
— У художніх фільмах про залізницю професія машиніста зображується із певним відтінком романтики, якщо можна так сказати. Наскільки різняться сцени у фільмах із тим, що є насправді в реальному житті?
— Згоден, якщо поглянути збоку, то може здатися, що професія романтична. Зсередини — не зовсім так. Адже це і нічні зміни, і постійні іспити. До того ж, машиніст повинен не тільки керувати локомотивом, а й досконало знати його будову, вміти полагодити дрібні несправності. Якщо на перегоні сталася якась незначна поломка, то потрібно спробувати її усунути самому — не гнати ж бригаду сюди через якусь дрібницю.
Робота вимагає максимальної концентрації: проїхав на червоний сигнал — виженуть. До того ж, локомотиви обладнані спеціальним приладом, що постійно реєструє 8 параметрів. На кшталт «чорної скрині» у літаках. Після кожного рейсу покази приладу розшифровують, дивляться за діями машиніста: чи не було перевищень швидкості, перевитрат пального тощо.
— І все ж навіть у такій серйозній професії, певно, не обходиться без якихось кумедних випадків. Мають бути свої байки, жарти…
— Звісно. Ось пригадалася одна оповідка, яку можна назвати професійним гумором. Не знаю, чи було це насправді, і, якщо й так, то не в нас, а десь поблизу аеропорту. Помічник машиніста вирішив пожартувати з колеги. Перейшов у двохсекційному локомотиві в іншу кабіну й передає машиністу по рації: «Агов, лисий, вимкни прожектор, бо засліплюєш, і я не можу посадити літак!» Повернувся у кабіну, а там машиніст розмірковує вголос: «Ще повірю, що пілот міг вийти на нашу частоту, але як він із літака розгледів, що я лисий?..»
Насправді ж у нас є чіткий регламент переговорів, обов’язковий до виконання. До того ж, усі переговори, що ведуться по станції, записуються. Щоправда, коли звертаєшся по внутрішньому зв’язку до пасажирів, скажімо, дизель-поїзда, то тут можна собі дозволити відступ від регламенту. Мій колега, Валентин Лібіченко, якого за його толерантність друзі й товариші називають не інакше, як Шановний, коли працював машиністом дизель-поїзда, то до пасажирів звертався так: «Шановні громадяни, громадянки і громаденятка…».
— На жаль, часом стаються у вашій роботі й такі випадки, коли на колії з тих чи інших причин опиняються люди. Навіть екстренне гальмування не завжди допомагає…
— Трапляються стреси… Але виходиш на роботу, надіючись, що більше такого не буде. Зараз діють спеціальні реабілітаційні центри. Машиністу, якщо йому це потрібно, дається місяць на психологічне відновлення.
— Наскільки графік роботи дозволяє відпочити?
— Ми його називаємо «день, ніч, 48». Судіть самі. Працюєш зміну з 8 ранку до 8 вечора, на наступний день — на 20.00 і до 8 ранку. А тоді — дві доби відпочинку і знову на 8.00. Моя відпустка, враховуючи різні фактори, нині складає 46 днів.
— У вас у родині багато залізничників. Можна сказати, що 4 листопада — не просто професійне свято, а дещо більше?
— Так, моя сестра працює вантажним касиром на станції, а донька вивчилася на провідника. Із приводу свята, то, приміром, цьогоріч 4 листопада, вдень, мені випало йти на зміну.
— Тож, дозвольте привітати вас і у вашій особі — всіх працівників залізничного транспорту із професійним святом! Нехай і на роботі, і в особистому житті все складається вдало, як по накатаній колії!