Поки бачать очі — не розумієш, що таке зір…

Поки бачать очі — не розумієш, що таке зір…

13 ЛИСТОПАДА — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ СЛІПИХ
Зайдіть у темряву, не вмикаючи світла, і спробуйте відшукати там те, що вам потрібно. Не вийшло? А тепер уявіть, що ви щодня живете у цій темряві, що безбарвний морок — ваш постійний супутник, і це єдина реальність — замість можливості бачити цей світ, милуватися його багатогранною красою, повноцінно користуватися його благами…
Щорічно, 13 листопада, у світі відзначають День сліпих. Давайте у цей день також згадаємо і підтримаємо тих, кому довелося зрозуміти справжню ціну людського зору. Бо ж одні вважають його закономірною функцією організму, а інші — даром, якого вони, на жаль, позбавлені.

ЗАМІСТЬ ЗОРУ — ЧУТЛИВІ ПАЛЬЦІ, ГОСТРИЙ СЛУХ І ДИВОВИЖНА ПАМ’ЯТЬ
З часу мого першого знайомства з місцевою організацією Українського товариства сліпих (УТОС) минуло шість років. Уявіть моє здивування, коли я днями зателефонувала голові осередку Марії МАСЛОВІЙ, і вона з точністю пригадала моє ім’я та усі події шестирічної давності, які у моїй пам’яті, зізнаюся відверто, закарбувалися не настільки чітко.
Пам’ять, слух і чутливість пальців — цим Бог сповна наділив незрячих, компенсувавши поганий зір або повну його відсутність. Завдяки названим якостям, в окремих випадках ці люди цілком здатні окремі речі робити навіть краще за здорових людей. Як сказав один з УТОСівців Гриціян КОТВИЦЬКИЙ, його очі — це його руки, навіть дзеркала не потрібно… На підтвердження цих слів — зовнішній вигляд чоловіка, якого назвати дідусем язик не повертається: бузкова сорочка й зі смаком підібрана краватка додають презентабельності охайному вигляду. З першого погляду й не зрозумієш, що перед тобою людина практично із повною втратою зору...
Про це і не тільки — у їхніх історіях, нерідко повчальних для багатьох із нас. Чому саме вони навчають і які висновки з цього слід зробити — вирішувати вам.
ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК В ОСЕЛІ НЕЗРЯЧОЇ ЛЮДИНИ — ЗВИЧАЙНА РІЧ
І це правда. Кожна річ знає своє місце, що дозволяє безперешкодно знайти її у потрібну мить. Звісно, якщо такого ж порядку дотримуються домашні, хоча у них — здорових і зрячих — із цим бувають проблеми. Марія Йосипівна Маслова розповідає, що чоловік завжди довіряє їй, каже: «На поклади це, а коли потрібно буде, то я тебе спитаю, де лежить».
А якось у чоловіка Олексія Сидоровича, який є помічником-волонтером у багатьох справах організації, «не пройшов» номер із прибиранням. Розраховуючи, що жінка не помітить, він поприбирав нашвидкуруч, а за декілька хвилин, наче грім з ясного неба, почув: «А за дверима чому не помив? — Як ти дізналася?!» А секрет, як виявилося, простий — один дотик незрячої людини до поверхні підлоги — і вона безпомилково знає, наскільки чисто у тому чи іншому місці.
Софія ОЛЬШЕВСЬКА виховала трьох дітей, а коли вони подорослішали і покинули батьківську хату, помер її чоловік. Будучи інвалідом по зору з 1975 року і опинившись на самоті, жінка подумала, що життя для неї закінчилося. Проте діти наполягли продати хату у селі і переїхати у Новоград. Тут порятунком стала для Софії Йосипівни робота — прибиральницею у готелі «Леон». Тож вона дуже вдячна керівництву і колегам за розуміння і підтримку, прагне приносити користь і рада, що життя триває. Але, на жаль, влаштуватися вдається не усім бажаючим — часто інвалідність заважає роботодавцям не бути упередженими.
Зі своєю вадою кожен з них не одразу навчився жити. Втрата зору спіткала їх у різному віці, незалежно від статків чи професій. З кимось злий жарт зіграло фізичне перенавантаження чи стрес, у когось далася взнаки травма, ще комусь завадила бачити хвороба.
Розповідаючи про це, їх очі, що досі шукають світло, але в кращому разі бачать лише силуети і тіні, зволожує сльоза. Хоч і шукають вони у собі оптимізм, часто у житті трапляються випадки, коли смуток переповнює душу. Бо душа людини завжди прагне світла, яким би темним цей світ не бачили очі.
«А СКІЛЬКИ ЦЕ КОШТУЄ? — ВИ ЩО, НЕ БАЧИТЕ? ТО ОДЯГНІТЬ ОКУЛЯРИ!»
Такі фрази незрячі чують нерідко, особливо у магазинах. Там, де вони постійні клієнти, — продавці їх вже знають і усіляко сприяють не відчувати себе ніяково. Так само контролери у автобусах — котрі знають «свого» клієнта, скажуть, куди пройти на вільне місце, або попросять когось звільнити своє. Проте часто доводиться стикатися з людською байдужістю та безкультур’ям.
— Я завжди прагну поводитися так, аби люди не звертали уваги на те, що я погано бачу, — говорить Галина ЛІСОВА. — Щоб нікому не спричиняти незручностей. Але часом таких ситуацій не уникнути, і тоді трапляються неприємні моменти. Шкода, що людям іноді бракує чуйності.
Розрізняти купюри незрячим дещо важче, аніж монети. Тому паперові гроші у їхніх гаманцях завжди складені відповідно до номіналу. Монети ж вони безпомилково розпізнають не лише за розміром, а й за різьбою: у п’ятачку вона однакова, а, наприклад, у 50 копійок — із пропусками.
Якщо з грошима — зрозуміло, то як налити у чашку окріп, маючи пряму загрозу розлити гарячу воду, ще й заробити опік? УТОСівці пояснили нехитрий метод: біля краю горнятка вони тримають вказівний палець, і чим більше води — тим ближче відчувається тепло. Тому можете сміливо приходити у гості, не переживаючи, що незряча людина розіллє вміст горнятка, готуючи для вас чай чи каву.
НАСТУПНОГО РОКУ — 30-РІЧЧЯ ОРГАНІЗАЦІЇ
Рівно половину цієї історії організацію очолює Марія Маслова — також незряча, яка проблеми і біль своїх підопічних знає не з чужих слів. «Мої зусилля були б марними, якби не підтримка жіночої ради, — говорить Марія Йосипівна. — Вони активні, «легкі на підйом», ініціативні. Я ними пишаюся!».
Загалом же у складі місцевого товариства — 150 інвалідів по зору 1 та 2 групи. Є серед них такі, що, попри хворобу, працюють, намагаються бути соціальноактивними, не втрачати інтерес до життя. Менеджер, вчитель, бухгалтер, військовий пенсіонер, навіть юрист — незалежно від професії, намагаються допомагати один одному.
Разом вони не лише долають проблеми, а й організовують дозвілля. Ансамбль «Чиста криниця» надихає, дарує відчуття потрібності. Пишаються УТОСівці й власною поетесою Галиною Лісовою, котра торік була відзначена дипломом на обласному фестивалі «Барви життя». Дуже рано, дитинкою, вона втратила матір — стрес погіршив і без того поганий зір. Пані Галина є автором «Молитви за незрячих», в якій є такі слова: «Даруй нам, Боже, сили й терпіння не впадати у відчай, зберегти свою гідність. Запали у серцях наших іскру любові. Хай любов ця зігріє зневірені душі і розтопить лід, що стискає груди…».
А У НАС В УТОСІ — ГАЗ!
Хтось мріє про сучасний офіс, а УТОСівці донедавна мали пічне опалення… Перехожі здивовано озиралися, коли бачили, як жінки ставали ланцюгом і передавали полінця, аби не ходити із ними до сараю від дороги, де машина розвантажила дрова.
Були ще більш складніші часи в організації, коли довелося би стукотіти зубами не одну зиму, бо фінансування тут немає ніякого. Але світ не без добрих людей, тому є в УТОСівців постійні спонсори. Серед них відомі городяни та їхні колективи — Степан Нусбаум, Валентин Григоренко, Сергій Портянко, Леонід Савченко, Сергій Канюка, Дмитро та Геннадій Ружицькі.
Найочікуваніший подарунок зробила цим людям влада — сюди нарешті провели газ. Перший заступник міського голови Микола Усенко особисто піклувався про те, аби забезпечити теплом УТОСівців, за що йому надзвичайно вдячні. Мер Володимир Загривий також завжди проявляв турботу — на прохання незрячих у місті поставлено звуковий світлофор (який подає сигнал під час зеленого світла), у районі автовокзалу. У планах влади — встановлення таких світлофорів у п’яти мікрорайонах міста.
Юлія КЛИМЧУК
Фото Володимира ПОТАЙЧУКА