Наприкінці 1929 року в поле зору Новоград-Волинської міліції потрапили кілька місцевих жителів, котрі займалися пошуками скарбів неподалік від костьолу. У листопаді й грудні шукачі скарбів та інші причетні до цієї справи особи були викликані на допит. Як виявилось, за кілька років до цього розповідь про сховані в місті скарби почув від однієї незнайомої людини мешканець колонії Євгенівки (була розташована за 4 км на схід від міста, біля Слободи Романівської) Едуард Фрідріхович Міллер, 1868 року народження. Незнайомець, у свою чергу, дізнався про скарби від однієї старої жінки, яка спробувала виїхати з Радянського Союзу у Польщу, де перебував її син. Дозволу на виїзд вона не мала. Але саме в цей час в одного з біженців померла мати, і він вирішив вивезти цю жінку за материними документами. Аферу було викрито, і нещасна жінка потрапила замість Польщі у Житомирський ДОПР (так називали тоді в’язницю). Про скарби вона почула від свого сина-офіцера. За його розповіддю, у 1918 році, незадовго до вступу в Новоград-Волинський німецьких військ, у подвір’ї костьолу, в двох аршинах від рогу дзвіниці (за іншими джерелами, у квадраті в двох кроках від рогу дзвіниці та у двох аршинах вглиб) офіцери зарили в землю скриню із золотими і срібними виробами, після чого покинули місто.


Пізніше Міллер переказав цю історію своєму земляку Антону Францовичу Сингаєвському, 1892 р.н. Навесні 1929 року Сингаєвський зустрів у Новоград-Волинському костьолі Сигізмунда Михайловича Козерацького, 1879 р.н., котрий мешкав у костьольному будинку по вул.Шевченка, 32, (цей двоповерховий будинок колишньої плебанії, який у народі називали костьольним, стояв колись праворуч від дзвіниці, а знесений був у першій половині 1970-х років і досі залишився в пам’яті старшого покоління звягельчан). Саме Козерацькому прийшла в голову ідея розкопати сховані біля костьолу скарби. Він пропонував Сингаєвському взяти участь у розкопках, але той відмовився. Тоді Козерацький залучив до справи Леонтія Поліщука, який мешкав за містом, біля залізниці, а Поліщук — жителя урочища «Червоне» Івана Миколайовича Маковського, 1898 р.н. Ось що розповідає про подальший хід подій С. Козерацький: «Через дней пять-шесть после этого ко мне домой пришёл Полищук с Маковским и бывшим милиционером Мироном. Мирон сказал, что пока он не переговорит с постовым милиционером, то чтобы ничего не трогал. Мирон переговорил с постовым и, возвратясь, сказал, что постовой позволяет, можно попробовать. Маковский Иван принёс с собой 2 щупальца железные, 1 кирку и 1 лопату. Часов в 11 ночи я из дому принёс лом и железную лопату. Этим инструментом Маковский, Мирон и милиционер пробили дырку в погреб. Перед тем, чтобы лезть в дыру, я принёс из дому «святой воды» в бутылке. Полищук лил воду в дыру и творил какую-то молитву. После совершения этого обряда Маковский, крестясь, спустился в погреб, за ним — милиционер и Мирон. Там ничего не оказалось. Я приносил лампу, и в подвале светили, ничего не найдя, начали рыть вглубь хода, но, ничего не найдя, бросили и разошлись ... Дыру мы заложили камнем и замаскировали землей ... Полищук говорил, что когда найдём ценности, то разделим между собою. Маковский говорил: когда я получу свою долю, то уеду в другой город, там куплю себе домик. Мирон говорил, что уедет тоже, а я думал остаться на месте и достраивать свой дом».
Більш детальними є свідчення І. Маковського: «В первых числах, кажется, сентября пришёл ко мне после обеда сосед Полищук Леонтий, который мне и говорит, что сегодня в городе он встретил гр. Козерацкого, который сказал ему, что в костёльной ограде, в углу, около звонницы, два шага в квадрате от угла и два аршина вглыбь зарыт золотой клад. Но приступить впервые к работе не представлялось возможным ввиду помехи сторожа, который в то время стоял на постах, охраняя кооперацию. Имя его Мирон, фамилии не знаю. Через некоторое время нами было решено принять в компанию и сторожа, за которым я был послан привести его к Козерацкому для переговоров. Уговорившись со сторожем, мы приступили вечером к работе ... Был уговор, что в случае находки, дележку произвести в этой же пропасти, которая для такого случая более-менее является удобной ... Мною были принесены щупы для отыскания такового клада. При ощупе показало, что что-то есть. Все в восторге начали копать и докопались до какого-то кирпича, который был проломан, и оказалась какая-то бездонная пропасть, спуститься в которую для осмотра из-за боязни каждый из нас не решался (думая, что там могут водиться одни лишь черти). Доставши тонкий кол в аршина 4, нагнувшись, я начал ощупывать пропасть, поворачивая кол во все стороны. В нагнутом состоянии у меня, страдающего летучим параличем, повторилися схватки, и я крикнул: «тяните». Они же, вместо того, чтобы тянуть, крестившись, отскочили в сторону, думая, что меня тянет уже нечистая сила. Я кое-как вылез, после чего яма была закрыта и работа на время приостановлена. Спустя приблизительно месяц, ввиду увольнения сторожа со службы, нами был принят в компанию ещё и милиционер, который стоял на этой улице, фамилия и имя коего мне и до сих пор неизвестны. Приступивши к работе уже в пять человек, открыли яму, в которую для осмотра первым спустился за мной милиционер, за милиционером, освятивши пропасть «святой водой», — Козерацкий и сторож, а Полищук, творя молитву, остался наверху. Осмотревши пропасть, где ничего мы не обнаружили, я же, решивши, что тут ни больше, как обман, оставил этот клад в покое».
Протоколи інших учасників подій відсутні. Напевне, на цьому слідство закінчилося. Щоправда, не зовсім зрозуміло, чому протоколи допитів опинилися у справі новоград-волинського ксьондза Олександра Кучинського, який був заарештований у січні 1930 р. Мабуть, міліція вважала, що розшукувані скарби належали йому. Як би там не було, міф цей лопнув, як мильна бульбашка.
Описана вище історія, можливо, не варта була б згадки, якби не свідчення про підземелля. До речі, воно далеко не перше. В описі Свято-Преображенського собору 1895 р. наводяться такі цікаві факти: «Что же касается пещер, то таковые были в горе под нынешней соборной церковью. Старожилы рассказывают, что пред входом в нынешнюю церковную ограду, был ход в пещеру. Ход в пещеру закрыт был железной дверью, укреплённою толстыми железными штабами и цепью с громадным висячим замком. Ход к колодцу и дверь железная засыпаны землёй при постройке собора. Другие пещеры были под домом, занимаемым соборным причтом, там помещались княжеские кузни; в настоящее время там устроены погреба для протоиерея и дьякона ... На расстоянии 40 сажен, где теперь находится уездное казначейство, прежде был дворец княжеский, соединённый с замком подземным ходом». Ще одна печера, що знаходилася під католицьким храмом, згадується в оповіданні І.Бабеля «Костёл в Новограде». У 1990-х роках Лідія Бетке (1899 р.н.) розповідала автору цих рядків, що влітку 1920 р. близько 50 польських військовослужбовців, котрі потрапили в оточення під час зайняття міста Червоною Армією, встигли сховатися в костьолі. Але всередині їх не знайшли, бо вони вийшли через підземний хід.
Постає питання: чи не були всі згадувані підземелля зв’язані між собою? Відповідь могли б дати археологи. Однак, на відміну від городищ літописного Возвягеля, у самому місті, насамперед на території фортеці та колишньої базарної площі, серйозні розкопки не проводилися. А вони могли б виявити не лише підземні ходи, але й фундаменти старовинних храмів, замкових споруд, ратуші (остання мала великий підвал) та ін. Знати місцеположення підземель важливо не лише історикам, але й архітекторам і будівельникам. Нещодавно мені стало відомо про появу тріщини в будинку №11 на площі Лесі Українки. В цьому нема нічого дивного. Адже саме в районі цього будинку до революції знаходилося повітове казначейство, а ще раніше — князівський палац, що сполучався із замком підземним ходом.