Дзвінок пролунав далеко за північ.
Корнієнко потягнувся в ліжку, протер очі, зняв трубку із важеля апарата і кволо мовив:
— Слухаю. Хто там ще?
Голос у слухавці був твердий і впевнений:
— У вас проблеми, шановний.
Корнієнко, напружившись, спитав:
— Які?
— Ваш син у нас.
— У вас — це де?
— В міліції.
Корнієнко враз прогнав сонливість, підвівся з ліжка.
— А що з ним?!
— З ним то все гаразд, а ось із іншими…
— А ви хто?
— Пробачте, не представився. Вас турбує вповноважений карного розшуку капітан Одинцев.
— А мій син…
— Ваш син скоїв розбійний напад з пограбуванням, — перебивши, повідомив оперативник міліцейською термінологією. — При цьому він спричинив тілесні ушкодження перехожому, заволодів його майном — мобільним телефоном і грошима в сумі п’ять тисяч гривень. Отже, проти вашого сина порушена кримінальна справа, за що він отримає покарання в межах санкцій карного закону.
— Що йому за це буде?
— До п’яти років позбавлення волі… Алло! Чого мовчите?
— У голові все перевернулося догори дригом. Важко в це повірити…
— У що?
— Щоб мій син міг таке вчинити. Спокійний хлопець, тихий…
— Тиха вода греблі рве.
— Це слушно, але… Але що робити, товаришу капітане?
— Справа буде передана до суду. Він і вирішить долю вашого сина.
— А…
— Що?
— А можна цю справу якось… залагодити? Ну, щоби без суду?
— Це надто складно.
— Чому?
— Запущено механізм. Повинні розуміти, адже в ньому задіяно чимало людей. Хіба що…
— Що?!
— Я ж вам говорив, що ця справа на розслідуванні у багатьох людей.
— Я вас зрозумів. Скільки?
— П’ять тисяч гривень.
— Коли я маю їх принести до відділку?
— Ви збожеволіли?!
— Ох! Так, так. То коли і де ми з вами зустрінемося?
— Сьогодні. Через дві години.
— Вночі??!
— Ну, тоді я нічим не зможу вам зарадити.
— Але де я зараз візьму таку суму грошей?
— Це вже потрібно думати вам.
— Що ж тут придумаєш…
— У вас є знайомі. Зніміть, зрештою, з банківської карточки. У вас є банківська картка?
— Так…
…Призначили час, місце зустрічі.
На вулиці — жодної людини. Окрім Корнієнка, котрий стояв за рогом багатоповерхівки і з хвилюванням позиркував на ручний годинник.
«Добродійник» запізнювався. Хоча він прибув у назначений час, навіть прийшов трохи раніше. Однак вирішив перестрахуватися, тому вже з-півгодини стояв у неосвітленому місці і спостерігав за ситуацією. Пересвідчившись, що «хвоста» начебто немає, вийшов зі схованки.
— Принесли?
Корнієнко від несподіванки аж здригнувся.
— Так несподівано…
Одинцев перепитав:
— Принесли?
— Так.
— Усі?
— Як домовлялися. Перерахуйте.
— Вірю. Не у ваших інтересах ламати слово.
— Так, так. А де син?
— Завтра вранці він буде вдома. Здоровий і неушкоджений.
— Це добре. Тримайте гроші.
Варто було Одинцеву взяти до рук пакунок, як зі всіх боків до нього несподівано побігли якісь люди. Мить — і на зап’ястях «опера» замкнулися кайданки.
Це були працівники міліції. Саме їх і попередив Корнієнко про нічний дзвінок такого собі Одинцева, котрий, як пізніше з’ясувалося, був зовсім не оперативником, а просто — аферистом. Але цього разу йому «провернути» телефонну аферу не пощастило. Він, як кажуть, натрапив не на того дядька, а — на май­ора Корнієнка, справжнього оперативного працівника міліції, котрий добре знав про подібні махінації, і, коли до нього подзвонив злочинець з подібною пропозицією, вирішив розіграти комедію.
Хоча насправді у Корнієнка син був, але на даний час він перебував у відрядженні, виконуючи завдання керівництва відділу, в якому працював і його батько.