Не пустити дочку «на панель»…
АРТУР ЧЕКАТИ НЕ ЛЮБИТЬ
Дзвінок пролунав за третю дня. Надія Петрівна* зняла з апарата слухавку і навіть не встигла й слова промовити.
— Це хто? — грубо запитали, не привітавшись.
— А ви хто? — у тон спитала жінка.
— Я так і думав. Ти — мати Тінки?
Надію Петрівну охопив гнів:
— Ви чого на мене «тикаєте»?
— Значить, так і є, мамаша.
— Що ви собі дозволяєте?! Що вам потрібно?
— Слухай, стара, сюди. Куди Тінку заникала? Ще гірше їй робиш.
— А, це ти, Артуре?
— Впізнала? Тим краще. Але слухай сюди. Про нашу розмову — нікому ані слова. Біду накличеш на себе і свій виводок.
— Чого ти хочеш?
— Боржок за Тінкою чималий. Не говорила?
— Знаю. Ми просили тебе зачекати.
— Строки минули. А я чекатиь не люблю. Даю два дні ще. Не повернете —Тінку пущу «на панель».
Зв’язок роз’єднався.
Надія Петрівна розгубилася. Про Артура ходила недобра слава. Чула, що він займався рекетом і здатен на все. І чому дочка тільки з ним зв’язалася? Але, крім нього, в борг ніхто не дав. Ох і життя… Обізвав старою… Яка ж стара? Ще й сорока немає. Як бути з боргом? Брати ще один кредит? Але хто дасть непрацюючим? Чи тепер дають? Але якщо і дають, то ще глибше можна влізти в боргове болото...
ТИНЯЙЛО ПОГРОЖУЄ ТІНІ
Тіна і гадки не мала, в яку халепу вскочить, коли позичала кругленьку суму у місцевого грошовитого крутелика Артура Тиняйла. Ці гроші їй потрібні були для того, щоби негайно погасити кредит. І, як це тепер часто трапляється, дівчина втратила роботу. Разом з тим підійшов час повертати борг. А як? Мати не працює, дітей повна хата. Проблем, як мовиться, лопатою не розгребеш.
Артур Тиняйло побачив Тіну, коли та вийшла з рейсового автобуса.
Відкривши дверцята свого «Вольво», кивнув, щоб дівчина підійшла до нього.
— Сідай у машину!
Тіна стала, мов укопана.
— Я кому сказав? Сідай!
Артур відкрив передні дверцята.
Дівчина обійшла авто і сіла в салон.
Він із притиском спитав:
— Бігаєш від мене?
Дівчина почала запинатися:
— Чому… Я… Просто була у родичів.
Артур пильно подивився Тіні в очі.
— Яких?
— У двоюрідної сестри. В місті.
Тиняйло ошкірився:
— Щось не чув про таку.
Вона промовчала.
Він погрозливо попередив:
— Якщо збрехала, — пошкодуєш. Коли борг повернеш?
— Мені обіцяють роботу.
Артур зареготав. Відтак роздратовано сказав:
— Запам’ятай, курко. Я включив лічильник. Проценти капають. Дзвонив твоїй мамаші. Дав вам строку два дні.
— Але…
— Ніяких але! Не віддасте — підеш «на панель». Зрештою, можеш і зараз починати відпрацьовувати.
Він свою руку поклав Тіні на коліно. Потягнувся до неї.
— Ну?!
Вона подалася до вікна.
— Не треба.
— Все одно бабок не знайдеш.
— Я постараюся.
— Ось і постарайся. Зараз.
Раптом хтось постукав у віконце з боку водія. Артур закусив губу. Спересердя хитнув головою, а потім зневажливо кинув дівчині:
— Вважай, ми недоговорили. Вали звідси!
Тіна кулею вилетіла з авто і побігла в найближчу вуличку.
У салон до Тиняйла сіла вдягнена за останнім писком моди молода шатенка. Глипнувши на Артура, мов рись на кота, вона фиркнула:
— Ну, і що то за шльондра?
— Заспокойся, — обійняв даму Артур. — Це не те, що ти подумала.
— А що я повинна думати? — дратівливо-образливо відказала жінка. — Не встигла відійти на кілька хвилин, як у машині вже сидить якась лахудра!
— Поїхали. Дорогою все поясню.
ХТО НАПАВ НА ПЕНСІОНЕРА?
Пенсіонер Павло Харитонович уже збирався лягати спати. Аж раптом хтось постукав у шибку. Підчовгав до вікна, придивився. В рисах обличчя впізнав сусідку. Засмикнув занавіску й ступив до дверей. Відчинив.
Костюкова була чимось стривожена.
— Чого так пізно бігаєш? — спитав старий. — Сідай.
Жінка сіла на табуретку.
— Діло до вас є.
— До мене?! — здивувався Павло Харитонович, сідаючи на ліжко. — І яке ж діло?
— Клопіт я маю. Ви… людина одинока…
— Ну, ну, кажи.
— Одне слово, ви отримуєте велику пенсію. Мабуть, і всю не тратите. Займіть мені…
— А чого ти думаєш, що не трачу? В місті у мене є дочка, внук. Є кому підсобити.
— Знаю, що ви їх недолюблюєте. Тому…
— Ніхто не може знати всього про людину, — замислено мовив господар оселі, перебиваючи настирну сусідку. Однак поцікавився: — Для чого гроші?
— Тиняйлу борг треба віддати.
— Тиняйлу?! — здивувався старий. — А що ви з ним маєте, з пройдисвітом?
— Так трапилося. Що вже тут...
— Дивні речі. Багато тобі треба?
— Багато.
— То скільки?
— Три тисячі.
Павло Харитонович якийсь час мовчки дивився на сусідку. Пригадав її оте «все не тратите», «недолюблюєте», незрозумілі справи із Тиняйлом і подумав: «Що ти можеш знати про життя моєї родини? Ти он собі і своїм ради дати не можеш. Хто ж так із людьми розмовляє?»
Відтак твердо сказав:
— Стільки не маю.
Костюкова похопилася:
— А скільки є?
— Взагалі нічого не маю.
— Як??!
Гостя виструнчилася, губи її звузилися до нитки. Вона настільки різко змінилася на обличчі, що господареві домівки аж недобре зробилося.
— Я вам не вірю! — нервово крикнула Костюкова. — Не вірю!
— Це вже, як хочеш, — упівголоса мовив Павло Харитонович і в тому ж тоні додав: — Йди, сусідко, додому. Вже пізно. Відпочивати треба.
І тут Костюкова взагалі втратила контроль. Схопилася з табуретки і зарепетувала, як істеричка:
— Додому?! Мені додому, скупердяй старий! А ви знаєте, якщо я без грошей додому повернуся, — нам не жити! Позичте гроші! Дайте гроші!
— Немає в мене грошей, — Павло Харитонович заперечливо хитнув головою.
Аж раптом сусідка схопила біля пічки металевий совок і вдарила ним по голові старого. Він навіть не встиг і зметикувати, що відбувається. А Костюкова, побачивши, що дід сидить і не падає, знову огріла його по голові совком. Потім ще.
Зрештою Павло Харитонович сповз на підлогу. Якби не заліз під ліжко, то сусідка, мабуть, його б прикінчила.
Проте Костюкова на господаря оселі вже не зважала. Вона, мов ошпарена, металася по хаті, зазираючи в шухляди стола, в шафу тощо. Вона шукала дідову «заначку». І таки її знайшла. Рахувати гроші було ніколи. Це вже вдома. Вдома…
МАТИ І ДОЧКА
Коли Надія Петрівна ввійшла до кімнати і дочка побачила, що та розхристана і налякана, то схвильовано спитала:
— Що з тобою, мамо?
— Та якийсь собака причепився. Відбивалася.
— А де ти так довго була?
— Діти сплять?
— Сплять. То де була?
— Зараз скажу.
Однак Надія Петрівна пройшла у свою кімнату. Хвилин через п’ять вона повернулася. Поклала на стіл невелику пачечку грошей і загадково мовила:
— Зайняла. Щоб ти повернула борг тому бандитові. Але ще треба десь шукати. Тут майже п’ять тисяч.
Тіна зраділа:
— Так небагато потрібно! Десь тисячу гривень! А хто тобі дав?
Мати втомлено відмахнулася:
— Хіба це важливо? Аби тобі добре було. — І пішла до відпочивальні.
ТІНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ БОРЖНИЦЕЮ
Повернути борг Артуру Тиняйлу Тіна не встигла. Вранці до них приїхала міліція і забрала із собою матір. А також оперативники вилучили і ті гроші, які Надія Петрівна забрала у пенсіонера Павла Харитоновича, котрого ледь не відправила на той світ.
Часом люди, знаходячись у важкій життєвій ситуації, вважаючи, що в безвиході, вдаються до таких дивовижних вчинків, що ніколи б не подумав, що вони на таке здатні. Хоча мудреці говорили, що безвихідних ситуацій не буває. Просто потрібно з будь-якого становища шукати вихід. Сказано й таке: «Шукайте і ви знайдете, стукайте і вам відчинять…».
За цей злочин, згідно із законом, Надія Петрівна може отримати більше десяти років тюрми. Чи зважить Феміда на її купу дітей? Хтозна. Час покаже.
Дзвінок пролунав за третю дня. Надія Петрівна* зняла з апарата слухавку і навіть не встигла й слова промовити.
— Це хто? — грубо запитали, не привітавшись.
— А ви хто? — у тон спитала жінка.
— Я так і думав. Ти — мати Тінки?
Надію Петрівну охопив гнів:
— Ви чого на мене «тикаєте»?
— Значить, так і є, мамаша.
— Що ви собі дозволяєте?! Що вам потрібно?
— Слухай, стара, сюди. Куди Тінку заникала? Ще гірше їй робиш.
— А, це ти, Артуре?
— Впізнала? Тим краще. Але слухай сюди. Про нашу розмову — нікому ані слова. Біду накличеш на себе і свій виводок.
— Чого ти хочеш?
— Боржок за Тінкою чималий. Не говорила?
— Знаю. Ми просили тебе зачекати.
— Строки минули. А я чекатиь не люблю. Даю два дні ще. Не повернете —Тінку пущу «на панель».
Зв’язок роз’єднався.
Надія Петрівна розгубилася. Про Артура ходила недобра слава. Чула, що він займався рекетом і здатен на все. І чому дочка тільки з ним зв’язалася? Але, крім нього, в борг ніхто не дав. Ох і життя… Обізвав старою… Яка ж стара? Ще й сорока немає. Як бути з боргом? Брати ще один кредит? Але хто дасть непрацюючим? Чи тепер дають? Але якщо і дають, то ще глибше можна влізти в боргове болото...
ТИНЯЙЛО ПОГРОЖУЄ ТІНІ
Тіна і гадки не мала, в яку халепу вскочить, коли позичала кругленьку суму у місцевого грошовитого крутелика Артура Тиняйла. Ці гроші їй потрібні були для того, щоби негайно погасити кредит. І, як це тепер часто трапляється, дівчина втратила роботу. Разом з тим підійшов час повертати борг. А як? Мати не працює, дітей повна хата. Проблем, як мовиться, лопатою не розгребеш.
Артур Тиняйло побачив Тіну, коли та вийшла з рейсового автобуса.
Відкривши дверцята свого «Вольво», кивнув, щоб дівчина підійшла до нього.
— Сідай у машину!
Тіна стала, мов укопана.
— Я кому сказав? Сідай!
Артур відкрив передні дверцята.
Дівчина обійшла авто і сіла в салон.
Він із притиском спитав:
— Бігаєш від мене?
Дівчина почала запинатися:
— Чому… Я… Просто була у родичів.
Артур пильно подивився Тіні в очі.
— Яких?
— У двоюрідної сестри. В місті.
Тиняйло ошкірився:
— Щось не чув про таку.
Вона промовчала.
Він погрозливо попередив:
— Якщо збрехала, — пошкодуєш. Коли борг повернеш?
— Мені обіцяють роботу.
Артур зареготав. Відтак роздратовано сказав:
— Запам’ятай, курко. Я включив лічильник. Проценти капають. Дзвонив твоїй мамаші. Дав вам строку два дні.
— Але…
— Ніяких але! Не віддасте — підеш «на панель». Зрештою, можеш і зараз починати відпрацьовувати.
Він свою руку поклав Тіні на коліно. Потягнувся до неї.
— Ну?!
Вона подалася до вікна.
— Не треба.
— Все одно бабок не знайдеш.
— Я постараюся.
— Ось і постарайся. Зараз.
Раптом хтось постукав у віконце з боку водія. Артур закусив губу. Спересердя хитнув головою, а потім зневажливо кинув дівчині:
— Вважай, ми недоговорили. Вали звідси!
Тіна кулею вилетіла з авто і побігла в найближчу вуличку.
У салон до Тиняйла сіла вдягнена за останнім писком моди молода шатенка. Глипнувши на Артура, мов рись на кота, вона фиркнула:
— Ну, і що то за шльондра?
— Заспокойся, — обійняв даму Артур. — Це не те, що ти подумала.
— А що я повинна думати? — дратівливо-образливо відказала жінка. — Не встигла відійти на кілька хвилин, як у машині вже сидить якась лахудра!
— Поїхали. Дорогою все поясню.
ХТО НАПАВ НА ПЕНСІОНЕРА?
Пенсіонер Павло Харитонович уже збирався лягати спати. Аж раптом хтось постукав у шибку. Підчовгав до вікна, придивився. В рисах обличчя впізнав сусідку. Засмикнув занавіску й ступив до дверей. Відчинив.
Костюкова була чимось стривожена.
— Чого так пізно бігаєш? — спитав старий. — Сідай.
Жінка сіла на табуретку.
— Діло до вас є.
— До мене?! — здивувався Павло Харитонович, сідаючи на ліжко. — І яке ж діло?
— Клопіт я маю. Ви… людина одинока…
— Ну, ну, кажи.
— Одне слово, ви отримуєте велику пенсію. Мабуть, і всю не тратите. Займіть мені…
— А чого ти думаєш, що не трачу? В місті у мене є дочка, внук. Є кому підсобити.
— Знаю, що ви їх недолюблюєте. Тому…
— Ніхто не може знати всього про людину, — замислено мовив господар оселі, перебиваючи настирну сусідку. Однак поцікавився: — Для чого гроші?
— Тиняйлу борг треба віддати.
— Тиняйлу?! — здивувався старий. — А що ви з ним маєте, з пройдисвітом?
— Так трапилося. Що вже тут...
— Дивні речі. Багато тобі треба?
— Багато.
— То скільки?
— Три тисячі.
Павло Харитонович якийсь час мовчки дивився на сусідку. Пригадав її оте «все не тратите», «недолюблюєте», незрозумілі справи із Тиняйлом і подумав: «Що ти можеш знати про життя моєї родини? Ти он собі і своїм ради дати не можеш. Хто ж так із людьми розмовляє?»
Відтак твердо сказав:
— Стільки не маю.
Костюкова похопилася:
— А скільки є?
— Взагалі нічого не маю.
— Як??!
Гостя виструнчилася, губи її звузилися до нитки. Вона настільки різко змінилася на обличчі, що господареві домівки аж недобре зробилося.
— Я вам не вірю! — нервово крикнула Костюкова. — Не вірю!
— Це вже, як хочеш, — упівголоса мовив Павло Харитонович і в тому ж тоні додав: — Йди, сусідко, додому. Вже пізно. Відпочивати треба.
І тут Костюкова взагалі втратила контроль. Схопилася з табуретки і зарепетувала, як істеричка:
— Додому?! Мені додому, скупердяй старий! А ви знаєте, якщо я без грошей додому повернуся, — нам не жити! Позичте гроші! Дайте гроші!
— Немає в мене грошей, — Павло Харитонович заперечливо хитнув головою.
Аж раптом сусідка схопила біля пічки металевий совок і вдарила ним по голові старого. Він навіть не встиг і зметикувати, що відбувається. А Костюкова, побачивши, що дід сидить і не падає, знову огріла його по голові совком. Потім ще.
Зрештою Павло Харитонович сповз на підлогу. Якби не заліз під ліжко, то сусідка, мабуть, його б прикінчила.
Проте Костюкова на господаря оселі вже не зважала. Вона, мов ошпарена, металася по хаті, зазираючи в шухляди стола, в шафу тощо. Вона шукала дідову «заначку». І таки її знайшла. Рахувати гроші було ніколи. Це вже вдома. Вдома…
МАТИ І ДОЧКА
Коли Надія Петрівна ввійшла до кімнати і дочка побачила, що та розхристана і налякана, то схвильовано спитала:
— Що з тобою, мамо?
— Та якийсь собака причепився. Відбивалася.
— А де ти так довго була?
— Діти сплять?
— Сплять. То де була?
— Зараз скажу.
Однак Надія Петрівна пройшла у свою кімнату. Хвилин через п’ять вона повернулася. Поклала на стіл невелику пачечку грошей і загадково мовила:
— Зайняла. Щоб ти повернула борг тому бандитові. Але ще треба десь шукати. Тут майже п’ять тисяч.
Тіна зраділа:
— Так небагато потрібно! Десь тисячу гривень! А хто тобі дав?
Мати втомлено відмахнулася:
— Хіба це важливо? Аби тобі добре було. — І пішла до відпочивальні.
ТІНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ БОРЖНИЦЕЮ
Повернути борг Артуру Тиняйлу Тіна не встигла. Вранці до них приїхала міліція і забрала із собою матір. А також оперативники вилучили і ті гроші, які Надія Петрівна забрала у пенсіонера Павла Харитоновича, котрого ледь не відправила на той світ.
Часом люди, знаходячись у важкій життєвій ситуації, вважаючи, що в безвиході, вдаються до таких дивовижних вчинків, що ніколи б не подумав, що вони на таке здатні. Хоча мудреці говорили, що безвихідних ситуацій не буває. Просто потрібно з будь-якого становища шукати вихід. Сказано й таке: «Шукайте і ви знайдете, стукайте і вам відчинять…».
За цей злочин, згідно із законом, Надія Петрівна може отримати більше десяти років тюрми. Чи зважить Феміда на її купу дітей? Хтозна. Час покаже.
Микола МАРУСЯК
* Імена в матеріалі змінено
* Імена в матеріалі змінено
Коментарі відсутні