«МЕРТВИЙ ЧИ ЖИВИЙ?»
Візник, котрий лежав серед мішків, набитих картоплею, не збирався керувати підводою.
Односельці, котрі проходили повз, дивилися на цю картину без особливої цікавості. Вони по одягу впізнавали колишнього бригадира Гордієнка і, знаючи, що той схильний до оковитої, були впевнені, що Олег спить.
Такої ж думки притримувався і господар возу, котрий вийшов надвір, аби отримати від Гордієнка розрахунок за «прокат» гужового транспорту. Він торкнув сусіда, однак той не поворухнувся. Відтак чоловік побачив, що в нього груди залиті кров’ю. Жахнувшись, він кинувся до свого двору, щоб викликати міліцію.
НАКАЗ НАЧАЛЬНИКА — ВАЖЛИВІШИЙ ЗА БУДЬ-ЯКИЙ ­ДОКУМЕНТ…
Коли Василь Шишка (імена в матеріалі змінено) побачив на дорозі сержанта, який розмахував смугастим жезлом, то трохи засмутився. Не через те, що в кузові трактора була картопля не зі свого поля, яку він віз на подвір’я бригадира Олега Гордієнка. Просто, як це трапляється ранками, тракторист підбадьорив себе стаканом сивухи.
— Накладна на вантаж є? — поцікавився співпрацівник ДАІ.
Василь Шишка дурнувато закліпав очима. Мовляв, яка накладна? Адже для нього накази начальника завжди були вище всіляких накладних та інших документів з усіма їхніми штампами та печатками.
А коли до правоохоронця підійшов суворий чоловік у цивільному, то Василь Шишка зрозумів, що потрапив у серйозну халепу: він уперше стикався із представниками відділу боротьби з економічними злочинами.
— Немає в мене накладної, — бліднучи, відказав тракторист.
Сержант несподівано спитав:
— Спиртне вживали?
— Хто — я?! — здивовано підстрибнув Василь Шишка.
Даішник зіронізував:
— Ну, не я ж! То, вживали?
— Ні, ні, що ви!
— Тоді дихніть у трубочку.
Потім Василь Шишка підписав протокол, що їхав на тракторі в нетверезому стані. А затим у супроводі міліцейського ескорту він поїхав до бригадира.
— Звідки картопля? — поцікавилися в нього неждані «гості».
Олег Гордієнко, як виявилося, також не був готовий до зустрічі із міліціянтами. Тому за старою звичкою пробелькотів:
— З колгоспного поля.
— А чому не з вашого?
— М-м-м…
— Можете показати своє поле?
Гордієнко не знав, де знаходиться його власне поле. Проте знав, що воно існувало.
НА ЧУЖОМУ ПОЛІ
Осінній ранок уже окрасив небосхил у ніжно-рожевий колір, і хоч борозни на картоп­ляному полі були помітні, ліс ще темнів смугою з розмитими краями.
О четвертій ранку ще не озивалися пташки, а в сім’ї колишнього тракториста Шишки вже настав «робочий» день. Сутулячись од холоду і постійно озираючись, Василь Шишка із дружиною Наталією і майже сорокарічним сином Миколою до поту орудували лопатами, «викорчовуючи» із землі заповітну картопельку. Місце вибрали непогане: виступ поля врізавсь у лісосмугу. У випадку небезпеки там можна було схоронитися. Там же, в гущавині, стояв віз, узятий «напрокат»…
«ДОПОМОЖИ, ДРУЖЕ. МИ Ж ІЗ ТОБОЮ В ОДНІЙ УПРЯЖІ ХОДИЛИ»
Минули ті часи, коли Василь Шишка роз’їжджав селом на тракторі. Водійських прав його позбавили за регулярне п’янство, а потім взагалі витурили з колгоспу, перейменованого на сільськогосподарський кооператив. Ображений на весь світ Шишка почухрав до бригадира Гордієнка шукати допомоги, з котрим з’їв не один пуд солі.
Проте Олег Гордієнко вже не був таким впливовим, як у кінці дев’яностих.
— Допоможи, друже. Ми ж із тобою в одній упряжі ходили.
— А чим я тобі допоможу? Самому ось-ось копняка під зад дадуть. Новий голова, гад, серйозно взявся за старі кадри. А в тебе, Василю, як не крути, гріхів немало. І п’янка, і крадіжки…
Василь Шишка насупився:
— А ти, певне, не п’єш і не крадеш! Нас же разом пов’язали!
— Може, і пов’язали, — посміхнувся Гордієнко. — Тільки я ще при посаді, а ти…
— Я тобі покажу, хто я! — спалахнув Шишка, кулею вилітаючи за хвіртку. — Ще пошкодуєш, що зв’язався!
РОЗІЙШЛИСЯ, ЯК У МОРІ КОРАБЛІ
Дарма колишній бригадир не сприйняв усерйоз погрози колишнього механізатора, а варто було би.
Василь Шишка почав писати скарги в усі інстанції. Йому не було чого втрачати, а фактів, які ганьблять Гордієнка, вистачало.
Незабаром, дякуючи скаргам Шишки, бригадира «понизили» в посаді і відправили сторожем на ферму. На пенсію він пішов, поставлений перед вибором: заслужений відпочинок або порушення кримінальної справи.
Втрата влади і можливості безкарно чистити народні засіки витекла в депресію. Не минуло і двох років, як Гордієнко опустився нижче плінтуса. Пенсію пропивав, а потім бродив селом і канючив гроші в борг, натискаючи на колишній авторитет.
Шишка також починав і закінчував день пляшкою, але спілкуватися колишні дружки не бажали.
«БАТЯ, НЕ ТРЕБА!»
Коли Василь Шишка, крекчучи від напруги, вантажив на підводу черговий мішок картоплі, він почув підозрілий звук — стороннє іржання коня. Можливо, кінь належав сторожам кооперативу, котрі, мабуть, міркували, як ліпше схопити крадіїв. Тобто, його, Василя Шишку, з його сімейством.
Ховаючись за деревами, Василь Шишка короткими перебіжками двинувся на шум. Побачивши порушника спокою, він тихо вилаявся. На галявинці, притулившись спиною до колеса підводи, сидів давній недруг Гордієнко.
Судячи з того, що віз був навантажений мішками з картоплею, «екс-віце» бригадир вирішив покопати бульбу з другого боку лісосмуги.
Зараз він мирно їв, відправляючи до рота шматочки сала.
Шишка вийшов на галявинку.
— Здоров, Гордієнку!
— Здоровіших бачили, — ані трохи не збентежившись, відказав той. — А ти чого такого рання сюди приперся?
— І я в тебе хотів про це спитати, — Шишка підійшов до підводи і хлопнув по мішку долонею. — Картоплю крадеш?
— А яке твоє собаче діло?! — Гордієнко підвівся і штовх­нув Шишку від свого воза. — Вали звідси по-доброму!
— І не подумаю! — Шишка, крутнувшись, сунув кулаком неприятеля в живіт. — Це — моя ділянка!
Через кілька секунд обидва качалися на моху, осипаючи одне одного стусанами. Невідомо, чим би це все закінчилося, якби не підоспів син Шишки. Швидко розібравшись, що до чого, Микола заїхав Гордієнку в щелепу. Останній перекинувся на спину, а Шишка-старший, скориставшись своєчасною підмогою, на чотирьох підповз до підводи і схопив ніж, який кинув колишній бригадир біля сала.
— Батя, не треба!
Відлуння рознесло крик Гордієнка по всій лісосмузі, однак Шишку це не зупинило. Він кинувся на свого ворога і двічі в його груди встромив лезо ножа по саму рукоятку.
— Отримуй, падло! Це тобі за все!
Наталія, котра прибігла на шум, побачила лежачого на землі Гордієнка і чоловіка, котрий стискав у руці закривавлений ніж. Жінка заголосила, проте Василь прикрикнув:
— Досить вити! Колька, давай жмурика на підводу закинемо.
— А сенс який?
— Буде сенс. Може, ніхто і не здогадається, що я його штрикнув. Тут багато народу вештається…
ВІЙНА ВІЙНОЮ, А КАРТОПЕЛЬКУ ТРЕБА РЯТУВАТИ
Можна було викликати «швидку», але ні Василь, ні Наталія, ні Микола, анітрошки не турбуючись за життя пораненого, захопилися реалізацією краденої картоплі і до приїзду по їхні душі наряду міліції були настільки п’яні, що в них запліталися язики. Про сутичку з Гордієнком вони спромоглися розповісти, тільки прокинувшись наступного дня.

Якби коні не притягли підводу із пораненим Василем Гордієнком до подвір’я свого господаря, то кінець міг би бути фатальним. Як потім констатували лікарі, якби ще кілька хвилин, той міг би попрощатися із життям.