Ризьким договором 1921-го року Польща й Москва поділили між собою Україну. Польщі дісталася Західна, а Москві — Східна Україна. Кордон між ними проліг річками Збруч і Корчик. Він перетяв Новоград-Волинський повіт, відсікши від нього Корецьку волость, яка опинилася в Польщі.
Із того часу в місті й навколишніх теренах запанував особливий — прикордонний — режим, просякнутий шпигуноманією, ненавистю до сусідів та мілітаризмом. Новоград-Волинський і його довкілля Москва передала на розсуд військових.
1930-ті роки стали апогеєм мілітаризації краю. Все суще у прикордонні — селянські поля, садиби, робочі руки людей, їх думи, доля, життя і смерть — були підпорядковані цілям, що їх переслідували військові. Й саме місто з цивільного перетворилося у військове, й людей у будьонівках в ньому стало більше, аніж цивільних. Це було не що інше, як окупація чужоземними військами з усіма її трагічними наслідками для населення. Біля міста і в місті звели понад сотню укріплень — дотів, так званої, «Лінії Сталіна». На його околицях виросли три військових містечка, людність яких за чисельністю переважала населення міста. Зручностями й забезпеченістю своїх жильців, матеріальними благами містечка не поступалися Житомиру і навіть Києву. Сім’ям офіцерів надавали упорядковані затишні квартири в багатоповерхівках й особняках з водогонами і каналізацією, електричним освітленням; їх обслуговували їдальні, крамниці, пральні, дитсадки, лазні, шпиталі, до жител прокладені були акуратні доріжки з твердим покриттям. Мешканців цих містечок обслуговували за підвищеними нормами матеріального забезпечення товарами першої необхідності й, до того ж, за зниженими цінами в системі державної торгівлі. Місцевим людям потрапити в ці магазини було зась: містечка були огороджені високим парканом, на проходах, де стояли вартові, пропускали тільки своїх.
Місто ж і його жителі поруч із військовими поселеннями виглядали ледве не жебраками і селюками. Величезна більшість із них жила в селянських халупах, критих соломою або гонтою, і Новоград скидався більш на село, аніж на місто. Вулиці у негоду перетворювалися в непролазне болото. Понад дві третини їх були без покриття. Вночі тут панувала суцільна темрява.
Околиці Новограда-Волинського являли собою гігантське поле будівель, яке за масштабами і вартістю робіт та числом робочих рук не поступалося найбільшим будовам п’ятирічок.
Але, щоб розпочати такий фронт робіт, потрібна була величезна площа землі. Адже для одних лише військових містечок у передмістях слід було віднайти не менше трьохсот гектарів. Ділянок для розміщення потребували багаточисленні склади, льохи, підземелля, сховища, житла для обслуговуючого персоналу, для полотна доріг, залізниць, а найбільше — для полігонів. Вони займали 10000 гектарів, 100 квадратних кілометрів.
А між тим вільних земель майже не було. Всі були під селянськими садибами і полями. Їх хазяї з діда-прадіда поливали цю землю потом, годуючи власну родину й державу. Ніхто з них не погоджувався задарма віддати рідну матінку-землю, виплекану кривавою працею.
Влада вирішила землю в народу відняти силою, по-звірячому. Тисячі селян у 33-му замучили голодом, ще більше силоміць вивезли на окраїни Росії, непридатні для життя, з розрахунку, що ці люди там загинуть і не повернуться на свою землю, третіх порозганяли по навколишніх селах. Багато бездомних шукали притулку в місті. В межах лише одного тодішнього Новоград-Волинського району, який не охоплював і половини нинішнього, зникло 18 великих сіл із населенням від 100 до 800 жителів, де проживали понад 8000 людей. Було знесено десятки хуторів. У межах тодішнього одного цього району не стало більше 3000 селянських дворів. Загалом же у селах нинішнього району в ті роки зникли 33 тисячі людей. Укріпрайон і доти вигубили селян України в сотні разів більше, ніж вони вбили гітлерівських вояк. Доти не стали символом стійкості радянських солдатів, бо німці їх подолали за день і вже 10-го липня були під Києвом. Укріплення «Лінії Сталіна», як і весь його режим, є символом винищення селянства, страждань і смертей голодних і в’язнів, які під ними знайшли могилу. Таких страхітливих жертв, таких руйнувань і спустошень не завдала навіть війна. Ось чим була для народу ціна статусу воєнного міста із його дотами. Душі замучених і вигнаних з рідних земель, певне, й сьогодні витають над ними.
Новоград-Волинський став центром одного з найпотужніших укріпрайонів «Лінії Сталіна». Тут зводилося 271 довготривале укріплення, в яке лягли сотні тисяч, коли не мільйони, тонн заліза й бетону. Навколо міста рилися, вгризалися в землю десятки сховищ для зброї, продуктів, медикаментів, одягу, боєприпасів для десятків тисяч людей. Запаси пального були такі величезні, що для їх розміщення й обслуговування звели ціле селище — Новоград-Волинський-ІІ. Біля Броник і Федорівки будувалися військові аеродроми. Адже Москву кордон не влаштовував, і там марили про «світову революцію», тобто, нові походи й завоювання. Недаремне її гербом була уся земна куля, притиснута молотом і серпом — символом влади більшовиків.
З другого боку — у Кремлі пам’ятали гіркий урок наступу на Польщу у 1920-му, коли з-під Варшави ледве ноги винесли. Й ніхто в сталінському політб’юро не брався гарантувати, що таке не повториться після нової спроби принести в Європу на штиках комунізм. Тому доти бачилися не зайвими: за ними можна було сховатися від розплати після невдалого наскоку на сусіда.
Та склади, казарми, доти зводили не лише для хованки. У Москві не збиралися у них засиджуватися. Тут мріяти не переставали про напади й наступ. Біля кордону концентрували небачене число військ. У місті дислокувалися дві повнокровні дивізії, три окремі полки, декілька ескадронів — цілий корпус. В одній лише 14-ій кавалерійській дивізії служили 16 тисяч кіннотників. А всім відомо, що кіннота — не для оборони, їй у дотах робити нічого. Новоград-Волинський був не стільки цитаделлю для захисту, скільки плацдармом для нападу. Це стало очевидним у 1939-му році, коли Радянський Союз у спілці з Гітлером вдерлися в Польщу.
Життєдіяльність армії вимагала безлічі їжі, устаткування, зброї, боєприпасів, техніки. Нічого цього у місті не було, і його треба було доставляти з тилу. А для цього потрібні були дороги. Багато доріг.
Ще при царизмі у місто проклали дві важливі комунікації: шосейну дорогу з Києва і залізницю із Коростеня. Вони мали забезпечити перекидання військ і вантажів на випадок війни. Ними і скористалася Росія у Першій світовій війні.
Але більшовиків можливості цих доріг уже не задовольняли — і час, і військо, й воєнні плани змінилися. У Москві готувалися до наступу, який вимагав великої маси військ і техніки та озброєння, а, значить, і густої мережі доріг до фронту.
За 30-ті роки було оновлено і модернізовано шосе «Житомир-Новоград-Волинський». З Коростеня до Шепетівки через Новоград-Волинський паралельно до залізниці побудували шосе. А головне — в 1934-1937-му роках із Житомира до Новограда-Волинського проклали залізницю. Тепер замість двох до міста із тилу вели вже чотири магістралі: дві залізниці і два шосе. Доставка військ для наступу була забезпечена. Розвернулося будівництво доріг до самого кордону, звідки і мав початися наступ. Взялися модернізувати шосе Новоград-Волинський — Корець. Розширили полотно, підвищили насип, згладили схили Церема шляхом підняття насипу і мосту над річкою. Для роботи мобілізували всі села понад дорогою. Зчесали кількасот метрів лівого берега Церема разом із селянськими городами у Пилиповичах.
Паралельно головному шосе від залізничного мосту через Смолку почалося спорудження насипу для дороги до Старого Корця. Її так і не закінчили, покинувши біля Анети.
Поряд із бруківками взялися тягнути аж під кордон вузькоколійки. Від полотна, що на Шепетівку, по нинішній Рівненській вулиці відвели гілку, що мала сягати кордону. Вона йшла через Анету, перетинала Церем у Пилиповичах, там же пересікала шосе до Корця, завертала на півночі до Майдану Кропивнянського й далі прямувала паралельно шосе на відстані двох кілометрів від нього. Навпроти Піщева дорога повертала до Суховолі, лишивши за собою гілку до кордону. Завершувалася вона біля Шитні за 2-4 кілометри від кордону.
До Городниці вузькоколійку тягнули аж із Нових Білокоровичів. Вона через Жужель у Ємільчинському районі доходила до Ліпіно, а в ньому роздвоювалась. Одна її гілка йшла на Броницьку Гуту, а друга — на Городницю. В Гуті вона не зупинялась і прямувала до Торфу, від якого до Червоної Волі й кордону було рукою подати. Гілка до Городниці досягала містечка, йшла до Лучиці, повертала на південь і йшла понад кордоном кілька кілометрів. Закінчувалася вона теж недалеко від Шитні. Село це теж виселили.
Ще одна залізниця у Ржадківці відокремлювалась від коростенської гілки і доходила до військового містечка у Новозвягелі і Лубчиці, де були влаштовані пункти для прийому вантажів для військових.
Для швидкого перекидання військ і вантажів до майбутніх фронтів у 1937-му році в Москві вирішили прокласти рокаду — бруківку, що йшла паралельно кордонам. Вона мала зв’язати Одесу із Ленінградом. Мало пройти шосе і по Житомирщині. Тут для нього встигли звести стояки для мостів від Рихальська до Мар’янівки в Баранівському районі. Траса ця напрочуд прямолінійна. Через наш район її сипали понад Катюхою, Тупальцями, Кропивнею, Миколаївкою, Лебедівкою, Яворівкою й далі — на Кам’яний Брід. На дільниці Рихальськ-Хмельник відсипано шляховий насип. Через Тню біля Кропивні й через залізницю біля Лебедівки від неї зосталися мостові бики.
У 1939-му році, захопивши Західну Україну, Москва перенесла свої кордони далеко на захід. Дивізії, що стояли в Новограді-Волинському, тепер були аж під Львовом. Від рокади вже не було ніякої користі, і її так і лишили незавершеною. Влада запевнювала, що всі ці шляхи мають мирне, господарське призначення. Але їх доля свідчить про інше: як тільки в них зникла військова потреба, — їх закинули. З тих, що набудували в 30-ті роки, лишилися у користуванні лише житомирська залізниця та коростенське шосе. Всі ж вузькоколійки, рокада, дорога до Старого Корця зосталися у минулому.