— Салют, Любонько!
— Салют!
— Як ти там?
— Та як усі, Людонько. Одна полоса біла, друга — чорна.
— Ой, щось мені не подобається початок нашої розмови. Алло! Чого мовчиш, подруго?
— Та думаю, Людко, з якої полоси почати.
— З хорошої, звісно!
— Ех-хе-хееее… Жизнь!
— Це вже добре! Ну-ну?
— Була жизнь… Місячні ночі. Кучеряві верби над водою. Солов’ї. Тьох-тьох-ф-ють!..
— Знаю-знаю! Перші поцілунки! Охання-зітхання! Потім весілля! Затим жила з ним у квартирі його батьків…
— Так, Людко. І меблі нам лишили. Непогані. Коротше, усе дісталося нам задарма.
— Класно, Любашо! Але я вже це чула.
— А жизні нема.
— Ти можеш покоротше?
— Свекруха, стерво, жити не дає.
— Відкрила Америку! І що там та твоя стер… свекруха?
— Гриземося постійно. Нестерпна мегера. Але я вмію її відшивати. То вона на Вітька нападає.
— Якого Вітька?
— Та чорта мого!
— Якого ще…
— Мого чоловіка! А її сина!
— Не репетуй, Любко! А чого чорта? Він же в тебе такий тишко.
— У тихому болоті, Людко, чорти і водяться!
— Ще коротше.
— Ти ж знаєш, що він у мене «дальньобійник».
— Знаю.
— Ну й почав мій Вітько з-за кордону возити всяку техніку. У нас у квартирі вже два холодильники здоровенні. Морозилка. Мікрохвильовка. Пральна машина. Ультрасучасний пилосос…
— Ти хочеш мене цим здивувати, Любко?
— Так, я ж про життя.
— Чеши далі.
— Возив і подарунки всілякі. Але чомусь усе більше чоловічі. Навіть лосьйони і косметику.
— Так-так-так-та-ак! Ну і?!
— Що — ну? Я здогадалася, що то його так навчила його мамуня, а моя, значить, свекруха. А згодом ті подарунки почав хтось приватизовувати.
— Свекруха??
— А яка ж відьма! І тут я помітила, що мій Вітько вже начебто і не мій.
— Це як, Любко?!
— Відчула я, Людочко, що мій коханий за бугром якусь шмару підчепив.
— Та йди!
— Жизнь! От я, щоб відвернути трагедію, почала косметикою користуватися. Салони там усілякі відвідувати. Сауни. Навіть аеробікою почала займатися.
— Ну-ну! І що?!
— Як мертвому кадило! Я вже було хотіла сковорідкою прикластися йому по голові. А потім передумала. Тобто, надумала, як той босий на сцені співав: «Піду втоплюся у річці глибокій…»
— Тю, дурна! Будь розумніша! Чоловіки по своїй природі — кобелі! Перекобилиться-перебіситься, і все стане на круги своя!
— Думаєш?
— Повір мені! Маю досвід!
— І все йому, Людко, простити?
— І що? Знайдеш другого кобеля! А знаєш, що? Настав ти йому роги!
— Оті що в нас у коридорі висять?
— Хі-хі! Ти що, з дуба впала. Та гаразд. Проїхали. А ти бити його пробувала?
— Кого?!
— Чорта свого!
— Та ти що!
— А я свого гамселила. Як ото Кличко грушу!
— До чого тут груші?
— Ще раз проїхали. Хоча… Раджу тобі, подруго, трохи перечекати. Бо відчуваю, що ти його і кидати не хочеш, і роги наставляти коридорні. Повір мені. Кине він ту заграничну фурію. Схаменеться. Мій також після конкретного ізгнанія хотів пришвартуватися до мене. Але я його швидко зробила персоною нон грата! А ти не така. Ти свого пришибайла досі кохаєш. Голубки!
— Ой Людко! Люблю його, гада такого!
— Та бачу вже…

— Алло! Людко! Ой, привіт, Людко!
— Чого репетуєш? Амаргеддон чи що?
— Духи мені привіз! І бікіні! Сексуальні!
— У сіточку!
— А ти звідки знаєш?!
— Так, сексуальні ж!
— А. А косметику привіз. Жіночу!
— А я тобі, Любко, що казала? Що перебіситься твій кобель! Бо перша жінка завжди… краща!
— Тільки це…
— Яке?
— Простить його не можу.
— Ох і дурна! Та можеш не прощати! Головне, що повернувся. І не впорожні! З цими…
— А чого ж ти, Людко, свого не приймаєш?
— Я що, дурна? Він же придурок! Такий, як твій…
— А…
— А ви — голубки!
— Голубки…