Не буду лукавити, я не є великим прихильником творчості Лесі Українки. Більше того, дозволю собі зовсім крамольні речі — мені більше подобається Пушкін, Нєкрасов, Шевченко. Мабуть, це — недоліки мого виховання. Але, звичайно, я розумію, що Україна без Українки — неможлива «как святой Владимир без креста». Думаю, якщо підійти до її творчості з урахуванням сьогодення, маючи на увазі, що навряд чи хтось буде шукати твори Лесі в смартфонах, треба змінювати саму концепцію висвітлення її, безумовно, великого таланту.
Мені, як і багатьом моїм знайомим — небайдужим до проблем нашого міста, м’яко кажучи, було неприємно спостерігати за полемікою, яка розгорнулася напередодні свята між народним депутатом Костюком і головою обласної ради Федоренком із приводу реконструкції музею. Зразу скажу, що ідея прибудови до музею двоповерхового приміщення для «літературної вітальні, кабінетів для роботи наукових працівників і сучасних туалетів» здалася мені «бредом сумасшедшего».
Я тут повністю погоджуюсь із паном Федоренком: наш ОБОВ’ЯЗОК — масимально зберегти будинок-музей і навколишню ділянку в такому вигляді, як при Лесі, насправді — це і є найбільша цінність, бо передає сам дух тієї епохи. А для всіляких літературних «посиденьок» у нас є Музей родини Косачів, який, власне, і був побудований для цієї мети, завдяки колишньому меру — Ринці Анатолію Андрійовичу і заввідділом культури на той час — Мартинюку Миколі Івановичу.
Прошу нинішніх депутатів врахувати думку «попередників»: виділені державою кошти в сумі 11 млн грн направити на розширення садиби-музею Лесі Українки за рахунок рекультивації земельної ділянки зруйнованого консервного заводу й будівництва на його місці паркової зони з відкритим концертним майданчиком, на якому можна достойно проводити різні літературні читання, камерні концерти, виступи сучасних музикантів.
Переконаний, це буде найкращим подарунком для Лесі, бо вона — «жива і буде вічно жити», і для жителів та гостей нашого міста.