Хороше місце
Жебраків було двоє.
Один сидів скраю сходів магазину, другий — трохи далі, біля стінки торгової точки.
Жебраку на сходах щастило більше. Та й зрозуміло: люди, заходячи й виходячи з магазину, більше йому кидали в капелюх подачок.
Ольшанич, той, що сидів біля стінки, отримував мізерію.
Одного вечора (після «роботи»), повернувшись до свого житла, а точніше — до підвалу багатоповерхівки, співмешканка Ольшанича, Муська, зустріла того войовниче:
— Ну що, заробив щось? Може, й бухла приніс? Закусі?
Ольшанич похмуро видобув із пакета буханець хліба і грамів триста пряної кільки в «целофанці».
— Оце і все? — зло хмикнувши, спитала Муська.
— Ну...
— Гну! А я заробила! І хрін тобі наллю! Бо ти — слабак! Не можеш витурити з точки того хмиря?
— Він міцніше мене.
— То поговори з ним. Хай посунеться трохи.
* * *
Наступного дня (а була п’ятниця) Ольшанич таки підійшов до Дроздюка, отого, що «орендував» сходи.
— Петрович. Тут це...
— Яке? — осміхнувся Дроздюк.
Ольшанич переминався з ноги на ногу. Зайшов здалеку:
— Народу сьогодні чимало. П’ятниця.
— І що?
— Може, і я сяду на сходах. Тільки сьогодні. Ну, може...
— Пішов на хрін, козел! — визвірився Дроздюк. — І не мрій навіть!
Ольшанич похнюплено потюпав до стінки...
* * *
Втиснувши вороже руки в боки, Муська гарикнула:
— Ну?
Не підводячи очей, Ольшанич пробурмотів:
— Він мене послав.
— Я так і подумала! — істерично захихотіла Муська. — Бо ти — слабак! Була би я мужиком, я би його замочила!
Ольшанич підвів голову, пильно подивився на співмешканку. Але нічого не сказав. Пройшов до свого лежака, ліг. Незмигно дививсь у бетоновану стелю.
Муська зжалилася:
— Іди сюди. Наллю.
Ольшанич підвівся. Сівши на сосновий оцупок, що слугував за стілець, тихо мовив:
— Дякую!
— Та...
— Ловко у тебе виходить.
— Ти про що?
— Про заробітки.
— Бо місце маю хороше, прибуткове. Хоч і немалі відсотки віддаю «роботодавцю».
Ольшанич випив. Смачно закусив сервелатом і свіжим білим хлібом. Прицмокуючи, ще раз подякував співмешканці:
— Спасибі, Мусьо!
— Та... Шо там... Ну, по другій.
— Дякую!
— Та, не парся. А з тим козлом треба щось робить.
— А що?
— Я одну штуку дістала.
— Яку?
— Треба буде цю водичку підлити у стакан Дроздюку.
Ольшанич злякано вирячився на Муську, вичавив:
— Що то за штука?
— А така, що східці наступного дня займеш ти!
— А якщо...
— Бомжа ніхто не шукатиме. А якщо і знайдуть, то зариють, як собаку. Без смердючого розтину тіла.
Після хвилинного мовчання Ольшанич розтулив рота з трьома зубами на нижній щелепі:
— Якось... боязко.
Муська психонула:
— Не сци в компот! Мене слухай! Не хочеш — то я з’їду. Є кавалери, що кличуть, хі-хі!
Ольшанич, зрештою, погодився:
— Ну, гаразд...
* * *
Дроздюк мав звичку після «робочого дня» добряче ковтнути. І ось під час такого «пірування» Ольшанич завідав до Дроздюка, котрий мешкав у батьківській хаті-розвалюсі.
Дроздюк від здивування на деякий час онімів, побачивши на порозі конкурента «по роботі». А коли вийшов зі ступору, вигукнув знамените архімедівське:
— Еврика! Щоб я здоровий був, як еврика! І якого хріна? Знову про те «посунься»? І не мрій навіть, невдаха!
— Я, це...
— Яке?
— Випити хочу.
— Ти що, нещасний, страх утратив?
— У мене є... — Ольшанич з-за пояса витягнув пляшку самогону.
Дроздюк зачудовано розширив каламутні очі:
— Ти ба! А де заробив?
Ольшанич недбало кинув:
— Скопив трохи.
Дроздюк вдоволено зареготав.
— А кажеш, що мало тобі дають! Гаразд, заходь.
Цього вечора Дроздюк був щедрим. Окрім спиртного Ольшанича, наливав гостю й своєї оковитої. Пригощав непоганими наїдками.
А пізно ввечері Дроздюка хлопчаки, котрі у п’яного бомжа часом крали грошву, знайшли мертвим. Хлопчаки й зателефонували до поліції.
* * *
Ольшевича спалило хороше місце, яке він одразу зайняв після отруєння Дроздюка.
А ще, на велике здивування Муськи, розтин тіла Дроздюка таки було проведено.
Муську також арештували. І того індивіда, котрий запропонував їй отруту.
А тепер на тих сходах сидить бабуся. Як поговорюють, конкуренція двох закінчується тим, що виграє третій.
Один сидів скраю сходів магазину, другий — трохи далі, біля стінки торгової точки.
Жебраку на сходах щастило більше. Та й зрозуміло: люди, заходячи й виходячи з магазину, більше йому кидали в капелюх подачок.
Ольшанич, той, що сидів біля стінки, отримував мізерію.
Одного вечора (після «роботи»), повернувшись до свого житла, а точніше — до підвалу багатоповерхівки, співмешканка Ольшанича, Муська, зустріла того войовниче:
— Ну що, заробив щось? Може, й бухла приніс? Закусі?
Ольшанич похмуро видобув із пакета буханець хліба і грамів триста пряної кільки в «целофанці».
— Оце і все? — зло хмикнувши, спитала Муська.
— Ну...
— Гну! А я заробила! І хрін тобі наллю! Бо ти — слабак! Не можеш витурити з точки того хмиря?
— Він міцніше мене.
— То поговори з ним. Хай посунеться трохи.
* * *
Наступного дня (а була п’ятниця) Ольшанич таки підійшов до Дроздюка, отого, що «орендував» сходи.
— Петрович. Тут це...
— Яке? — осміхнувся Дроздюк.
Ольшанич переминався з ноги на ногу. Зайшов здалеку:
— Народу сьогодні чимало. П’ятниця.
— І що?
— Може, і я сяду на сходах. Тільки сьогодні. Ну, може...
— Пішов на хрін, козел! — визвірився Дроздюк. — І не мрій навіть!
Ольшанич похнюплено потюпав до стінки...
* * *
Втиснувши вороже руки в боки, Муська гарикнула:
— Ну?
Не підводячи очей, Ольшанич пробурмотів:
— Він мене послав.
— Я так і подумала! — істерично захихотіла Муська. — Бо ти — слабак! Була би я мужиком, я би його замочила!
Ольшанич підвів голову, пильно подивився на співмешканку. Але нічого не сказав. Пройшов до свого лежака, ліг. Незмигно дививсь у бетоновану стелю.
Муська зжалилася:
— Іди сюди. Наллю.
Ольшанич підвівся. Сівши на сосновий оцупок, що слугував за стілець, тихо мовив:
— Дякую!
— Та...
— Ловко у тебе виходить.
— Ти про що?
— Про заробітки.
— Бо місце маю хороше, прибуткове. Хоч і немалі відсотки віддаю «роботодавцю».
Ольшанич випив. Смачно закусив сервелатом і свіжим білим хлібом. Прицмокуючи, ще раз подякував співмешканці:
— Спасибі, Мусьо!
— Та... Шо там... Ну, по другій.
— Дякую!
— Та, не парся. А з тим козлом треба щось робить.
— А що?
— Я одну штуку дістала.
— Яку?
— Треба буде цю водичку підлити у стакан Дроздюку.
Ольшанич злякано вирячився на Муську, вичавив:
— Що то за штука?
— А така, що східці наступного дня займеш ти!
— А якщо...
— Бомжа ніхто не шукатиме. А якщо і знайдуть, то зариють, як собаку. Без смердючого розтину тіла.
Після хвилинного мовчання Ольшанич розтулив рота з трьома зубами на нижній щелепі:
— Якось... боязко.
Муська психонула:
— Не сци в компот! Мене слухай! Не хочеш — то я з’їду. Є кавалери, що кличуть, хі-хі!
Ольшанич, зрештою, погодився:
— Ну, гаразд...
* * *
Дроздюк мав звичку після «робочого дня» добряче ковтнути. І ось під час такого «пірування» Ольшанич завідав до Дроздюка, котрий мешкав у батьківській хаті-розвалюсі.
Дроздюк від здивування на деякий час онімів, побачивши на порозі конкурента «по роботі». А коли вийшов зі ступору, вигукнув знамените архімедівське:
— Еврика! Щоб я здоровий був, як еврика! І якого хріна? Знову про те «посунься»? І не мрій навіть, невдаха!
— Я, це...
— Яке?
— Випити хочу.
— Ти що, нещасний, страх утратив?
— У мене є... — Ольшанич з-за пояса витягнув пляшку самогону.
Дроздюк зачудовано розширив каламутні очі:
— Ти ба! А де заробив?
Ольшанич недбало кинув:
— Скопив трохи.
Дроздюк вдоволено зареготав.
— А кажеш, що мало тобі дають! Гаразд, заходь.
Цього вечора Дроздюк був щедрим. Окрім спиртного Ольшанича, наливав гостю й своєї оковитої. Пригощав непоганими наїдками.
А пізно ввечері Дроздюка хлопчаки, котрі у п’яного бомжа часом крали грошву, знайшли мертвим. Хлопчаки й зателефонували до поліції.
* * *
Ольшевича спалило хороше місце, яке він одразу зайняв після отруєння Дроздюка.
А ще, на велике здивування Муськи, розтин тіла Дроздюка таки було проведено.
Муську також арештували. І того індивіда, котрий запропонував їй отруту.
А тепер на тих сходах сидить бабуся. Як поговорюють, конкуренція двох закінчується тим, що виграє третій.
(Імена в матеріалі змінено)
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні