Людей з Донбасу більшість українців сприймає неоднозначно. У нашій уяві це — люди, проросійська позиція яких стала анклавом для розв’язання жахливої війни. Приводом для написання цього матеріалу стала дівчина абсолютно іншого ментального складу. І такі рідкісні на Донбасі екземпляри заслуговують на те, аби про них розповісти.



Марина Климчук тим і особлива — живучі в Кіровську на Луганщині (зараз територія самопроголошеної ЛНР), виросла патріоткою України. З початком війни в 2014 році була змушена виїхати зі свого регіону, бо втомилася від російської пропаганди. Її батьки на референдумі голосували за Україну, їх сім’я на цьому тлі була «білою вороною». Сусіди тикали в них пальцями, а Марина гордо носила патріотичні футболки з українським прапором. І навіть те, що батьки вирішили залишитися жити в окупованому Кіровську, рішення Марини не змінило — вона прагнула отримати український атестат про закінчення школи і будувати майбутнє в Україні.



— Марино, тобі довелося через війну поїхати з дому в 16 років. У цей період треба визначатися з вибором майбутньої професії, а тобі довелося круто змінити життя. Наскільки лякала невідомість?

— Вибору іншого в мене не було, окрім як виїхати з окупованої території. Тому у 2014-му я поїхала закінчувати школу в Черкаси, де жили мої родичі. Батьки лишилися під обстрілами на окупованій території.

Це був один із найскладніших для мене періодів. Я тоді думала, що їду з дому ненадовго. Не усвідомлювала, що їду назавжди. У новій школі важко було тим, що в 11 класі навчаються сформовані особистості, зі своїм колом спілкування, а тут приїжджаєш ти і намагаєшся вписатися у чиюсь компанію. Це нелегко для підлітків.



Свою школу в Кіровську я дуже любила, була в ній президентом, йшла на уроки навіть тоді, коли хворіла. А в Черкасах склалося по-іншому — там все було чужим.

Але я справилася. Дуже вдячна долі за цей досвід, адже без нього я б не стала такою, як зараз. Себе зараз я дуже люблю і поважаю, бо не зрадила своїм інтересам і принципам.

— На Донбасі увесь інформаційний контент, спілкування були російськомовними. Як сталося, що ти не стала «масою», маючи проукраїнський світогляд? Чи багато у твоєму оточенні було таких же людей?

— Таких людей не було в моєму оточенні. У моєму місті всі говорили російською. Усі школи, окрім однієї (гімназії), були російськомовними. Я навчалася у школі, де було шість уроків на тиждень російської мови і літератури, а української — лише два на тиждень. Зрозуміло, чому всі були більше занурені в усе російське. Роки пропаганди далися взнаки, новини.



На мене вплинула моя вчителька, яка змогла зацікавити мене українською літературою, за що їй дуже вдячна. Ми досі не втрачаємо зв’язок, вона виїхала в Дніпро.

— Російськомовним українцям іноді важко опанувати українську — це такий собі наш національний треш, що став однією з причин розвязання війни. Ти чудово розмовляєш українською, хоча жила в російськомовному середовищі.

— Гріх не розмовляти рідною мовою у себе вдома! Я на 90 відсотків нею зараз спілкуюся.

Коли переїхала в Черкаси, нерідко чула смішки у свій бік з приводу того, що недосконало розмовляю або читаю українською. Я розуміла, що моя вимова не така ідеальна, як у моїх нових однокласників. Проте ЗНО з української я спромоглася здати краще за тих, хто з мене кепкував (сміється — авт.).



В універі мені викладачі радили читати більше українською, чим я й займалася, вдосконалюючи мову. У нас дуже гарна мова, гріх нею не користуватися. Я завжди раніше не розуміла: чому вивіски, реклама, фільми, пісні в нас переважно були російською. Коли ти живеш в Україні, а тебе з усіх боків підтискають «рускоговорящіє».

— На твою думку, наскільки важливе мовне питання?

— Важливе. Колись я була людиною, яка теж казала: «Какая разніца?», а тепер я добре розумію, яка різниця… Але я за те, щоб відбувалася «лагідна українізація». Не тиснути на людей, а знайти шлях і пояснити, чому в Україні варто говорити українською і бути патріотами своєї країни, а не чужої.



— У тебе вдома на Луганщині одягали вишиванки?

— Ні. Якось у 2012-му я була в Києві і на Майдані купила собі патріотичну футболку з прапором України. Носила її навіть тоді, коли почалася війна і в нас стояли окупанти. Друзі благали мене, щоб цього не робила, але я таким чином прагнула висловити свою позицію і не боялася цього. Напевно, ще й підлітковий максималізм додався.

— Якою запам’ятається тобі окупація, в якій довелося трохи пожити?

— Це коли на площі, через яку пролягає дорога до бабусі, з’явилися триколори. Тільки вчора там були твої улюблені кольори, а сьогодні — брудні «голубой-синій-красний». І люди змінилися. Ті, хто ходив з тобою 10 років в один клас, з ким ти проводив свята, хто вчив тебе у школі — вони раптом стали іншими. Вони більше не хотіли, як зазвичай, святкувати День Незалежності у парку. Вони захотіли радіти двєнадцатому мая. Я дуже хочу, щоб нас не заставляли знімати рідні прапори і щоб вони майоріли на головних площах всіх українських міст без винятку.

— Іноді ти пишеш у постах, що сумуєш за домом. Хочеш повернутися?



— Сумую, бо відчуваю сильний зв’язок із рідним містом. Мрію мати змогу відвідувати батьків. Сісти в потяг і приїжджати в мирний дім, де жила до 16 років.

Але повернутися — точні не хочу. Можливо, колись створю в Донецьку чи Луганську рфонд розвитку, щоб боротися з російською пропагандою, робила би різні корисні штуки для свого регіону.



А жити там постійно тепер я не зможу, бо сильно прив’язана тепер до міст, що стали моїм новим домом — Черкас і Києва, де зараз живу і де мені дуже комфортно.

— Коли востаннє була вдома і які від того маєш враження?

— Була там у 2018-му році. Враження — не дуже приємні. Мені не подобається, що там висить не український прапор.

На дошці пошани в рідній школі одразу зняли зі стенду моє фото, коли я виїхала. Люди там безправні, залякані, ніхто не питає їхньої думки. Якщо щось станеться, то тебе ніхто не захистить.

Шкода, що мої рідні там перебувають в таких умовах, але це — їхній вибір. Не змогли залишити стареньку бабусю, яка не захотіла виїжджати.

[caption id="attachment_153235" width="1500" align="aligncenter"] На фото: «Тут мені 16. І це — останнє фото з прапором в рідному місті. Історія цього знімку сумна. Тоді нас змушували знімати українську символіку з кабінетів у «Домє піонєров». Робити ми цього, звісно, не стали. але сфотографувати момент вдалося».

— Як думаєш, чому з’явилися самопроголошені ЛНР і ДНР і що не зробила Україна, щоб уникнути розколу?

— Під дією пропаганди там давно змінилися акценти. Люди трактували події так, як нав’язували це новини. Я — не політолог і не експерт, щоб трактувати геополітичні питання, але коли ми повністю деокупуємо наші східні території, то держава має уникнути допущених раніше помилок. По-максимуму вкладати, щоб адаптувати людей, які живуть там, повернути їх до нормального свідомого українського (!) життя. Політика держави має дати зрозуміти усім, що Україна — це класно, що це — їхній дім, вони потрібні нашій державі і мають громадянські права, а не так, як зараз там відбувається...



А ще потрібно розвивати в людей критичне мислення, уміння відрізнити дезінформацію — що немає ніяких «фашистів і нацистів», а є вільні люди у вільній країні, зі своїми правами і обов’язками.

— Коли ти кажеш, що з Донбасу, то яку реакцію зустрічаєш у людях?

— Якоїсь дивної реакції не було ніколи. Багато хто прагнув підтримати, допомогти. Зауважу, що я завжди з гордістю кажу, що я з Донбасу, це — один із найважливіших фактів моєї біографії. Люблю розповідати про традиції нашого регіону, його особливості, шахти і терикони, цікаві факти, — щоб всі українці знали, що на Сході живуть не лише сепаратисти, а й нормальні люди. Хтось виїхав звідти, а хтось залишився і вірить, що ці території повернуться в Україну.



— Війна 24 лютого де тебе застала?

— У Києві. Через два дні я мала летіти з подругами в Єгипет, але не склалося. Мене в той день незвично почала будити моя кицька. Зазвичай вона мене починає лиськати або викидає щось із шафи, щоб я дала їй поїсти, а того ранку залізла під ковдру і почала штовхати мене в бік. Через дві хвилини підійшла подруга, з якою ми на той час винаймали житло, і сказала: «Прокидайся, почалася війна». Моєю першою думкою було: «Б…ь, знову?!» Я зателефонувала батькам. Вони 8,5 років живуть на окупованій території в небезпеці, але на той момент їм було безпечніше, ніж нам.

— І як ти пережила це?

— Це вже була не війна в моєму регіоні, а повномасштабна війна в моїй країні. У перший раз, у 2014-му, було значно страшніше. Я вісім років жила з тугою за домом, а коли нарешті знайшла своє нове місце під сонцем у Києві, то знову почалася війна…

Не хотіла знову переживати всі ті моменти, тому емоційно відсторонювала себе від війни. Моя ненависть і зневага до росіян максимально зросли. Страху я не відчувала. «Якщо стільки людей ненавидять рашистів, то чому вони досі існують?» — ось такі думки в мене були.

— Ти брала участь у проведенні Черкаського книжкового фестивалю, вела книжковий блог, працювала у видавництві. Звідки така любов до української книги?



— Навіть не знаю. Можливо, від бабусі, бо в неї було багато книг, а я коли приходила, то любила почитати. Більше в нашій родині ніхто особливо не читав. А потім, у школі, вчителька літератури закохала мене в книжки. Це було не нав’язування, а якось лагідно, природньо. На жаль, крім мене і ще кількох учнів, ця любов більше ні на кого не поширилася. Я дуже вдячна цій вчительці, що вона була і є в моєму житті.

[caption id="attachment_153238" width="718" align="aligncenter"] На фото: з письменником Максом Кідруком.

— Чому стала журналістом?

— Я навчалася на журфаці, але з журналістикою не склалося. Хоча так вийшло, що з медійниками спілкуюся щодня.

Іноді втомлюєшся читати новини, але думаєш: яким треба бути супергероєм, аби щодня їх писати? Іноді дратує тупість чиновників, але яку треба мати витримку, щоби щодня з ними спілкуватися? Іноді дивишся фото\відео зі зруйнованих міст, щоб не забувати про злочини росії, і розумієш: треба бути дуже сміливими, щоб це все зняти.

Добре знаю, як працює ця сфера, і це допомагає мені в моїй роботі. Зараз я працюю у фонді з підтримки незалежних ЗМІ.



— До того, як переїхати у столицю, ти працювала в управлінні культури та охорони культурної спадщини Черкаської ОДА.

— Так. Зробила один короткий висновок: зламати систему складно, але головне вчасно зрозуміти, коли вона починає ламати тебе.

— Чи є в тебе образа на долю, що розлучила тебе з рідними? Що тобі дали ці зміни в житті?



— Немає жодної образи, я навпаки вдячна долі. Рада, що перебуваю нині там, де я є. Рада, що в моєму житті були всі ці моменти. Звісно, хотілося би частіше бачитися з рідними. Вірю, що ЗСУ зовсім скоро з цим впораються.



До речі, свого часу я готувалася до вступу в Донецький інститут для вивчення іноземних мов, а зараз думаю: як склалося би тоді моє життя, якби я туди поступила і там залишилася? Я б не жила тоді в Черкасах, не зустріла свого чоловіка, не організовувала книжкові фестивалі… Я б ні за що не проміняла те, що маю.

— Якби ти не поїхала з Луганщини, то яким би чином будувала своє життя?

— Не знаю, адже я поїхала.

[caption id="attachment_153236" width="853" align="aligncenter"] На фото: з музикантом Святославом Вакарчуком.

Юлія КЛИМЧУК