«Живи щосили, це і є твій фронт»
У часи пандемії медсестра Яна Демчук зі Звягеля, працюючи в ізоляційному відділенні стаціонару, відверто озвучувала проблеми, з якими стикалися медики. У прямому ефірі Савіка Шустера розповідала Прем’єр-міністру України Денису Шмигалю про умови праці, низькі заробітні плати та альтернативи, які змушені шукати медики.
Вона завжди має активну позицію — була організаторкою та учасницею акцій із привертання уваги влади до проблем медичної галузі. Бере участь у діяльності першої в Україні ГО, що захищає права медсестер та пацієнтів #Будь як Ніна. Однією з перших Яна публічно висвітлювала питання мобінгу в професійній сфері, що сприяли резонансу і реакції влади.
Зараз звягельчанка переїхала у Хорватію, про це — наше інтерв’ю.
— Яно, ти поїхала з донькою з України, коли почалася повномасштабна війна. Наскільки складно далося це рішення твоїй сім’ї?
— Коли прикордонна частина Житомирщини опинилася в окупації, ми прийняли непросте рішення, керувалися безпекою дитини. У березні перетнули кордон Польщі, але, оскільки Польща була переповнена українцями, наш шлях проліг далі, у Хорватію.
То була нелегка, далека дорога в невідомість. Дочці я сказала, що ми їдемо на два тижні в подорож і скоро повернемося додому. Слово «біженці» не могла вимовити. Свідомість відмовлялася сприймати реальність.
— Невдовзі довелося розповісти дитині правду і почати адаптовуватися до життя в новій країні. Як це відбувалося?
— В екстреному порядку. Так, ніби треба було навчитися плавати, коли тебе скинули у вир зі скелі… У такому випадку робиш все, аби не потонути.
Ми потрапили в містечко Славонія у центральній частині Хорватії. У перші дні я вирішила, що зроблю все, аби моя дитина мала все необхідне.
Разом із донькою вчили мову. Нашвидку зареєструвалися у всіх муніципальних службах, я переклала й розіслала резюме, долучилася до місцевих груп у соцмережах. Ми знайшлися з іншими українцями, підтримували одне одного, ділилися новинами та корисною інформацією.
— В Україні ти працювала медиком. Це допомогло тобі визначитися з професійним напрямком у Хорватії?
— Мій професійний досвід став у нагоді, але не зовсім так, як уявляла. Справа в тому, що медицина — це не лише про лікування чи профілактику. Тут велика частина соціальної роботи, спрямованої на надання кваліфікованої допомоги. У будь-якому соціумі працює поняття «свій-чужий». І коли в Хорватії говорила, що я — медсестра за фахом, це викликало потепління стосунків та довіру.
Моя професія дала мені величезний бонус. Завдяки їй, можу працювати в медичному супроводі подорожей чи виїздів. Таким чином потрапила на архіпелаг Бріоні. Там українські митці під керівництвом відомого британського нейромузиколога, професора Найджела Осборна вчилися працювати з дитячою травмою.
Лекції професора Найджела — це щось фантастичне. Завмираєш, коли на екрані з’являється енцефалограма дитини, котра засинає під колискову. Я забезпечувала захід екстреною медичною допомогою, а ввечері мала можливість навчатися разом із групою.
Торік восени я долучилася до команди місіонерів, яка допомагає українським біжен-цям. Працюємо з підлітками та жінками, допомагаємо пережити міграційну кризу та безболісніше адаптуватися.
— Тобто, за кордоном твоя основна діяльність теж пов’язана з медициною?
— Доводилося працювати і на плантаціях чорного горіха, і на виноградниках. Не бачу в тому жодної катастрофи. До збирання врожаю винограду в Хорватії — особлива повага. Знайома бізнесвумен завжди бере вихідний на ці дні та йде працювати в поле. «Так я відчуваю себе славонкою», — каже вона.
— Які в доньки враження від життя в чужій країні?
— Евеліна — школярка, її враження пов’язані зі школою. У школі її зустріли тепло. Діти зазвичай швидко інтегруються.
Коли на уроці географії потрібно було розказати про великі міста Хорватії, учитель дозволив Евеліні розповісти про українські міста. Вона цілий вечір готувалася, ми разом обирали найкращі фото для слайдів.
Вона сказала: «Я хочу розповісти, які красиві в нас міста, показати нашу природу. А ще про те, що росія кожен день все це руйнує і вбиває дітей». Проте, моя дитина емоційно не змогла представити презентацію, було важко розповідати… Наші діти стали дорослими за дуже короткий час.
Евеліна полюбила Хорватію, але серцем вона — вдома. Вважаю, що нова формація українців буде відкритою до світу, не замкненою в пострадянські скрепи. У нас — гарний потенціал, гарна молодь, тому є всі шанси на гідне майбутнє.
— Хорватія — досить екзотична для українців країна. Який там менталітет, традиції?
— Хорватія розташована на перехресті центральної та південно-східної Європи, на заході Балканського півострова. Мультикультуральна країна з багатою історією. Її берегову лінію протяжністю 1777 км омиває чисте, тепле Адріатичне море, де велетенські сосни та смолянисті кедри сходять з гір до самої води.
Хорватії належать 1185 островів, тому її називають «країною тисячі островів», а ще — найсонячнішою країною Європи.
Мова має витоки зі старослов’янської, а я в дитинстві читала нею Євангеліє. Багато слів пригадала, коли почула хорватську.
Про традиції можна розповідати довго, усі вони дуже родиноцентричні. Родина з хорватської — «обітель», і це — найсвятіше для кожного хорвата. У неділю є добрим звичаєм йти до церкви, а потім неодмінно збиратися за великим столом усією родиною. На вихідні усе зачинено, щоб люди могли відпочити.
Правилом доброго тону вважається займатися спортом. На футбольному полі депутат бігає разом зі школярем. Це об’єднує їх, як громаду.
— А як у хорватів щодо смаків у їжі? Які настрої панують у суспільстві?
— Гастрономічні вподобання залежать від регіону. Славонія славиться вином «Грашевина», куленом (копченою ковбасою), різноманітними сортами сиру та меду.
Каву в місцевих кав’ярнях подають неодмінно зі склянкою води з льодом. Серед відвідувачів ресторацій — багато чоловіків, в устрої відчутна патріархальна складова.
Хорватія — глибоко релігійна країна, відчутний вплив на соціум католицизму.
Настрої панують різні. Медіа висвітлюють реальність відповідно до європейських бачень. Країна, яка мала власний досвід війни та подолання послідуючої кризи, надто обізнана в справжній ціні перемоги, щоб робити голосні заяви. Тому її допомога ЗСУ зазвичай оминає публічну площину.
— Що з побаченого і прожитого тобою в Хорватії ти би хотіла втілити в Україні?
— Це — не з категорії матеріальних благ. Мені б дуже хотілося, щоб кожен громадянин України (дорослий чи дитина) набув важливого почуття самоцінності, особистої гідності. Щоб зміг не картати корумповану маніпулятивну систему, а створювати якісно іншу, без страху бути засудженим чи знищеним.
Коли я познайомилася з мешканцями міста Пожега, то перше, що вони запитали: «А ви бачили нашу бібліотеку, музичну школу?» І там дійсно було що показати — локації збудовані за найсучаснішими технологіями. Хочу, щоб і в нас було.
А ще мрію, щоб наше місто стало відкритим майданчиком для діалогів, обміну досвідом, залучення інвестицій та втілення проєктів. Для того існують усі передумови, окрім головної — маємо терміново позбутися пострадянських скрепів та зробити ставку на виховання лідерів.
— Який найвагоміший досвід за час війни ти отримала?
— Досвід війни — це глибока багатошарова травма для кожного, кого вона торкнулася. Лише нам вирішувати, наскільки дозволити цій травмі керувати сьогоденням.
Час від часу нагадую собі золоті слова першого прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр: «Я засвоїла дуже важливий урок: людина завжди може зробити трохи більше того, що ще учора здавалося верхом її сил».
Найвагоміший досвід, який я отримала, — про людяність. Це — дещо базове, міжконтинентальне, зрозуміле кожною мовою і надзвичайно ресурсне.
— Яно, ти є авторкою поезії, маєш своїх шанувальників. Твої вірші під псевдонімом Dominika Dem вийшли друком у поетичній збірці «Тінь вітру». Творчість допомагає тобі пережити події в Україні?
— Творчість допомагає. А під час збройної російської агресії, коли трагізм подій виходить за межі людського усвідомлення, це — спосіб відрефлексувати пережите.
Часто не лише мною, а й іншими людьми. Після читання поезій люди надсилають мені у приват особисті історії. Так я розумію, що слово резонує. Тому ставлюся до нього, як до високоякісного пластичного матеріалу.
— Ти в Хорватії брала участь у навчаннях. Розкажи про цей досвід.
— Цю можливість мені, як співзасновниці та менеджеру медичної ГО «Будь як Ніна», надала міжнародна організація RAND. Два модулі курсу були присвячені розбудові діалогу та ненасильницькій комунікації в політичному середовищі. Збиралися громадські активісти, депутати, журналісти. Я була єдиною українкою, але організатори та викладачі створили толерантну дружню атмосферу. Саме це визначає європейське середовище у кращому сенсі цього поняття.
— Доводилося чути, що переживати війну за кордоном по-своєму важко.
— Це може зрозуміти лише той, хто має подібний досвід. За визначенням психологів, людину вбивають три речі: невизначеність, невідомість і нелогічність. Усі три складові часто присутні в незнайомому середовищі.
Коли читаєш про вибухи в рідному місті чи містах, де живуть твої рідні, то фактично не можеш оцінити масштаб небезпеки. І коли телефони відповідають не одразу, то це фізично знерухомлює.
Я — проти нав’язування вини матерям, котрі приймають рішення вивезти дітей на безпечну територію. Це — не лише неконструктивно, а й загрожує розколом суспільства.
Світ для українців розширився, замкнений простір — у минулому і більше не вдасться апелювати до радянщини, що «колись ось так було». При поверненні молодь привезе з собою інший досвід. І це — наші архітектори, конструктори, генетики й інформатики. Ми не можемо знехтувати ними заради збереження заіржавілих архаїчних патернів.
Вона завжди має активну позицію — була організаторкою та учасницею акцій із привертання уваги влади до проблем медичної галузі. Бере участь у діяльності першої в Україні ГО, що захищає права медсестер та пацієнтів #Будь як Ніна. Однією з перших Яна публічно висвітлювала питання мобінгу в професійній сфері, що сприяли резонансу і реакції влади.
Зараз звягельчанка переїхала у Хорватію, про це — наше інтерв’ю.— Яно, ти поїхала з донькою з України, коли почалася повномасштабна війна. Наскільки складно далося це рішення твоїй сім’ї?
— Коли прикордонна частина Житомирщини опинилася в окупації, ми прийняли непросте рішення, керувалися безпекою дитини. У березні перетнули кордон Польщі, але, оскільки Польща була переповнена українцями, наш шлях проліг далі, у Хорватію.
То була нелегка, далека дорога в невідомість. Дочці я сказала, що ми їдемо на два тижні в подорож і скоро повернемося додому. Слово «біженці» не могла вимовити. Свідомість відмовлялася сприймати реальність.
— Невдовзі довелося розповісти дитині правду і почати адаптовуватися до життя в новій країні. Як це відбувалося?
— В екстреному порядку. Так, ніби треба було навчитися плавати, коли тебе скинули у вир зі скелі… У такому випадку робиш все, аби не потонути.
Ми потрапили в містечко Славонія у центральній частині Хорватії. У перші дні я вирішила, що зроблю все, аби моя дитина мала все необхідне.
Разом із донькою вчили мову. Нашвидку зареєструвалися у всіх муніципальних службах, я переклала й розіслала резюме, долучилася до місцевих груп у соцмережах. Ми знайшлися з іншими українцями, підтримували одне одного, ділилися новинами та корисною інформацією.
— В Україні ти працювала медиком. Це допомогло тобі визначитися з професійним напрямком у Хорватії?
— Мій професійний досвід став у нагоді, але не зовсім так, як уявляла. Справа в тому, що медицина — це не лише про лікування чи профілактику. Тут велика частина соціальної роботи, спрямованої на надання кваліфікованої допомоги. У будь-якому соціумі працює поняття «свій-чужий». І коли в Хорватії говорила, що я — медсестра за фахом, це викликало потепління стосунків та довіру.
Моя професія дала мені величезний бонус. Завдяки їй, можу працювати в медичному супроводі подорожей чи виїздів. Таким чином потрапила на архіпелаг Бріоні. Там українські митці під керівництвом відомого британського нейромузиколога, професора Найджела Осборна вчилися працювати з дитячою травмою.
Лекції професора Найджела — це щось фантастичне. Завмираєш, коли на екрані з’являється енцефалограма дитини, котра засинає під колискову. Я забезпечувала захід екстреною медичною допомогою, а ввечері мала можливість навчатися разом із групою.
Торік восени я долучилася до команди місіонерів, яка допомагає українським біжен-цям. Працюємо з підлітками та жінками, допомагаємо пережити міграційну кризу та безболісніше адаптуватися.
— Тобто, за кордоном твоя основна діяльність теж пов’язана з медициною?
— Доводилося працювати і на плантаціях чорного горіха, і на виноградниках. Не бачу в тому жодної катастрофи. До збирання врожаю винограду в Хорватії — особлива повага. Знайома бізнесвумен завжди бере вихідний на ці дні та йде працювати в поле. «Так я відчуваю себе славонкою», — каже вона.
— Які в доньки враження від життя в чужій країні?
— Евеліна — школярка, її враження пов’язані зі школою. У школі її зустріли тепло. Діти зазвичай швидко інтегруються.
Коли на уроці географії потрібно було розказати про великі міста Хорватії, учитель дозволив Евеліні розповісти про українські міста. Вона цілий вечір готувалася, ми разом обирали найкращі фото для слайдів.
Вона сказала: «Я хочу розповісти, які красиві в нас міста, показати нашу природу. А ще про те, що росія кожен день все це руйнує і вбиває дітей». Проте, моя дитина емоційно не змогла представити презентацію, було важко розповідати… Наші діти стали дорослими за дуже короткий час.
Евеліна полюбила Хорватію, але серцем вона — вдома. Вважаю, що нова формація українців буде відкритою до світу, не замкненою в пострадянські скрепи. У нас — гарний потенціал, гарна молодь, тому є всі шанси на гідне майбутнє.
— Хорватія — досить екзотична для українців країна. Який там менталітет, традиції?
— Хорватія розташована на перехресті центральної та південно-східної Європи, на заході Балканського півострова. Мультикультуральна країна з багатою історією. Її берегову лінію протяжністю 1777 км омиває чисте, тепле Адріатичне море, де велетенські сосни та смолянисті кедри сходять з гір до самої води.
Хорватії належать 1185 островів, тому її називають «країною тисячі островів», а ще — найсонячнішою країною Європи.Мова має витоки зі старослов’янської, а я в дитинстві читала нею Євангеліє. Багато слів пригадала, коли почула хорватську.Про традиції можна розповідати довго, усі вони дуже родиноцентричні. Родина з хорватської — «обітель», і це — найсвятіше для кожного хорвата. У неділю є добрим звичаєм йти до церкви, а потім неодмінно збиратися за великим столом усією родиною. На вихідні усе зачинено, щоб люди могли відпочити.
Правилом доброго тону вважається займатися спортом. На футбольному полі депутат бігає разом зі школярем. Це об’єднує їх, як громаду.
— А як у хорватів щодо смаків у їжі? Які настрої панують у суспільстві?
— Гастрономічні вподобання залежать від регіону. Славонія славиться вином «Грашевина», куленом (копченою ковбасою), різноманітними сортами сиру та меду.
Каву в місцевих кав’ярнях подають неодмінно зі склянкою води з льодом. Серед відвідувачів ресторацій — багато чоловіків, в устрої відчутна патріархальна складова.
Хорватія — глибоко релігійна країна, відчутний вплив на соціум католицизму.
Настрої панують різні. Медіа висвітлюють реальність відповідно до європейських бачень. Країна, яка мала власний досвід війни та подолання послідуючої кризи, надто обізнана в справжній ціні перемоги, щоб робити голосні заяви. Тому її допомога ЗСУ зазвичай оминає публічну площину.
— Що з побаченого і прожитого тобою в Хорватії ти би хотіла втілити в Україні?
— Це — не з категорії матеріальних благ. Мені б дуже хотілося, щоб кожен громадянин України (дорослий чи дитина) набув важливого почуття самоцінності, особистої гідності. Щоб зміг не картати корумповану маніпулятивну систему, а створювати якісно іншу, без страху бути засудженим чи знищеним.
Коли я познайомилася з мешканцями міста Пожега, то перше, що вони запитали: «А ви бачили нашу бібліотеку, музичну школу?» І там дійсно було що показати — локації збудовані за найсучаснішими технологіями. Хочу, щоб і в нас було.
А ще мрію, щоб наше місто стало відкритим майданчиком для діалогів, обміну досвідом, залучення інвестицій та втілення проєктів. Для того існують усі передумови, окрім головної — маємо терміново позбутися пострадянських скрепів та зробити ставку на виховання лідерів.
— Який найвагоміший досвід за час війни ти отримала?
— Досвід війни — це глибока багатошарова травма для кожного, кого вона торкнулася. Лише нам вирішувати, наскільки дозволити цій травмі керувати сьогоденням.
Час від часу нагадую собі золоті слова першого прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меїр: «Я засвоїла дуже важливий урок: людина завжди може зробити трохи більше того, що ще учора здавалося верхом її сил».
Найвагоміший досвід, який я отримала, — про людяність. Це — дещо базове, міжконтинентальне, зрозуміле кожною мовою і надзвичайно ресурсне.
— Яно, ти є авторкою поезії, маєш своїх шанувальників. Твої вірші під псевдонімом Dominika Dem вийшли друком у поетичній збірці «Тінь вітру». Творчість допомагає тобі пережити події в Україні?
— Творчість допомагає. А під час збройної російської агресії, коли трагізм подій виходить за межі людського усвідомлення, це — спосіб відрефлексувати пережите.
Часто не лише мною, а й іншими людьми. Після читання поезій люди надсилають мені у приват особисті історії. Так я розумію, що слово резонує. Тому ставлюся до нього, як до високоякісного пластичного матеріалу.
— Ти в Хорватії брала участь у навчаннях. Розкажи про цей досвід.
— Цю можливість мені, як співзасновниці та менеджеру медичної ГО «Будь як Ніна», надала міжнародна організація RAND. Два модулі курсу були присвячені розбудові діалогу та ненасильницькій комунікації в політичному середовищі. Збиралися громадські активісти, депутати, журналісти. Я була єдиною українкою, але організатори та викладачі створили толерантну дружню атмосферу. Саме це визначає європейське середовище у кращому сенсі цього поняття.
— Доводилося чути, що переживати війну за кордоном по-своєму важко.
— Це може зрозуміти лише той, хто має подібний досвід. За визначенням психологів, людину вбивають три речі: невизначеність, невідомість і нелогічність. Усі три складові часто присутні в незнайомому середовищі.
Коли читаєш про вибухи в рідному місті чи містах, де живуть твої рідні, то фактично не можеш оцінити масштаб небезпеки. І коли телефони відповідають не одразу, то це фізично знерухомлює.
Я — проти нав’язування вини матерям, котрі приймають рішення вивезти дітей на безпечну територію. Це — не лише неконструктивно, а й загрожує розколом суспільства.
Світ для українців розширився, замкнений простір — у минулому і більше не вдасться апелювати до радянщини, що «колись ось так було». При поверненні молодь привезе з собою інший досвід. І це — наші архітектори, конструктори, генетики й інформатики. Ми не можемо знехтувати ними заради збереження заіржавілих архаїчних патернів.
Розмовляла Юлія КЛИМЧУК
Війна — упир.
Їй треба, треба, треба...
Вона безлика в профіль і в анфас.
Не дозволяй їй проковтнути себе,
Не поступайся їй ані на час.
Допоки ще над нами сходить днина
Лиха, чи добра, не у тому суть,
Все просто: пам’ятай, що ти — людина.
Все складно. Ти — людина. Нею будь.
Упав? Вставай, вертайся на орбіту,
Хоч біль старий затятий мастодонт,
Коли єдине, що ти можеш — жити,
Живи щосили, це і є твій фронт.
Чи так, як півник з шафки просто неба,
Чи за плечима вогняний рубіж,
Ти — чоловік, ти — жінка, не амеба
Твій шлях один на сотню роздоріжж.
Неси свій світ, любов свою і втому,
Вони твої... і сенс усього в тім,
Вмирати так, неначе йти додому
І жити так, неначе всюди дім.
(с) Dominika Dem/ 11.08.2023
Коментарі відсутні