На кожному кроці ми чуємо: Героям Слава! Україні Слава! Безперечно, що, перш за все, ми славимо наших воїнів, бійців ЗСУ. Це — справедливо. Наступне запитання: а, крім безпосередніх учасників (нинішніх і тих, хто вже не може тримати зброю), хто має моральне право вважатися героєм? Тут все набагато складніше.

---

Зрозуміло, величезну допомогу в боротьбі з рашистами нашим воїнам надають трудові колективи, приватні фірми, організації, установи, волонтери, які ще з першого дня вторгнення рф на нашу територію проводили значну роботу, забезпечуючи всім, першочергово необхідним, тих, хто взяв зброю до рук. Раптом, здається нізвідки, по всій території країни на магістральних трасах, на малих автошляхах, мостах стали виростати, здавалося б із нічого, блокпости, з’явилися металеві їжаки, підрозділи територіальної оборони. (Зокрема, наш, в якому опинився і я зі своїми колегами, уже 25 лютого 2022 року). Спрацювала влада, громади, велика подяка їм.

Ми з колективом одразу підготували рейки і матеріали для елементарного облаштування приміщення для захисту від снігу і дощів, своїх же, тероборонівців, повезли ліхтарики, чай, каву та інше, трошки пізніше — маскувальні сітки. Тоді ж ми вперше були шоковані, коли, на прохання голови районної ради Артура Загривого, нам, буквально за 40-50 хв слід було підготувати місця в гуртожитку для 135 людей, які змушені були спішно виїздити з Макарова. Не забуду тієї картини, коли пізнього вечора з 2-х автобусів (один із них шкільний) стали виходити, люди, різні за віком і статтю, переважно жінки і діти, з ціпками і на милицях, з торбами і котиками, собачками…

Звісно, дуже сумною була інша реальність, коли мільйони людей забажали покинути країну — рухались на Захід. Але було і є вражаючим інше: багато людей потягнулися до зброї, черги до військкоматів (нині — територіальних центрів комплектації ТЦК і СП)! Враз було виготовлено десятки тисяч «коктейлів» Молотова!

Куди, до яких категорій можна віднести цих людей і ці рухи: до героїчних, патріотичних, чи не зовсім боягузів, чи це подіяв інстинкт самозбереження? Думаю, правильним буде сказати: до різних. Мені думається, що, може, у тяжку годину так нагадали про себе гени і спадковість славного козацтва, перед пам’яттю яких ми схиляємо голову, відрощуємо чуби-оселедці, одягаємо вишиванки і шаровари.

Однак, у нинішніх умовах воєнного часу, як у дзеркалі історії, відбилися і негативні історичні моменти діяння українців: зрадництво і жадібність козацької старшини, меншовартість «гречкосіїв», намагання вислужитися… На превеликий жаль.

Для багатьох виникло питання: куди ж подівся (а, може, і не подівся) «войовничий» патріотизм, чому так сильно шкутильгає мобілізація вкрай необхідного ЗСУ поповнення? Що відбулося в суспільстві, що призвело до такого самоусунення від виконання конституційного обов’язку переважної більшості призовного віку чоловіків?

Думаю, читач може назвати багато факторів, що зумовили такий стан речей. Одним із них є природжена хитрість і боязнь за свою шкіру, намагання сховатися за спиною справжніх патріотів, що завжди було властиво частині наших людей. Ще, на мою думку, діє якийсь дріб’язковий, протестний настрій до посадових осіб, керівників усіх рівнів, жадібність. Підтверджень цьому є багато. Маю свіжі приклади злісного уникнення від явки в ТЦК, витоків інформації звідти, сприяння окремих лікарів ухилянту, байдужого спостерігання цих проявів навіть тих, чиї близькі загинули!? Для багатьох відмовкою або причиною таких діянь є влада, особисто наш Президент. У соцмережах на голову Володимира Зеленського і, навіть, його дружини, виливається стільки бруду, що диву даєшся, за що? Хто дав право на це? Злоба і ненависть закриває очі і вуха від того, яких зусиль сьогодні докладає Президент для організації країни і всього світу на Перемогу. Безперервні поїздки на фронт, у шпиталі, розбиті території, візити і спілкування із керівниками країн ЄС, США, близького і неблизького зарубіжжя. Здається, тільки сліпий цього не бачить. Просто порівняйте його вигляд 2-3 роки тому і нині. Відповідальність, робота 24/7 дають про себе знати. Не просто дається підтримка України коштами, зброєю, підготовкою воїнів, реформування країни. Але позитивний результат є. Ми успішно воюємо проти 2-ї армії в світі, яка збиралася захопити Україну за 2-3 дні, тижні… Днями ми стали ще на один крок ближче до членства в ЄС та ін.



Я далекий від того, щоб ідеалізувати діяльність керівництва країни. І поділяю думку багатьох, що державне управління потребує кардинальних змін. Ми ніяк не можемо вийти із «совковості». Як висловився Володимир Литвин, нові обличчя в старих кабінетах. Дуже образний вислів. Найперше, чого ми не позбулися, а лише видозмінили, це — бюрократизм, величезні, запанеровані і неповороткі кабмінівські, міністерські ланки, інертна, аж до несприйняття, Верховна Рада, правова, особливо — суддівська вертикаль. Наведу декілька моментів. Сьогодні вже, із запізненням у 20 років (беру приклад із діяльності Моссаду), критичною є нехватка дронів. Для їх виготовлення не потрібно будувати потужні заводи. Є маса вітчизняних розробок і пропозицій. То чому до цих пір не налагоджений їх випуск?! Де тут державницький підхід?

Наступне: допоки питання мобілізації лежатиме, в основному, на ТЦК? Допоки в країні під час смертельних випробувань, тривалістю
9 років, зокрема, 22-х місяців кривавої бійні, триває мобілізаційна нерівність? Чому не прийняті відповідні закони, чому серед рівних є ціла когорта «рівніших»? Ми хочемо бути, як європейці, то чому ми не беремо приклад, скажімо, з Ізраїлю, де діти всіх керівників, і навіть, міністри, воюють? Чому депутати Верховної Ради, і не тільки, сидять на «броні», хоча ми бачимо, як вона працює? Чому частину поліцейських, людей, які навчені тримати зброю, не відправити в ЗСУ? Чому на наших митницях у 3-4 рази більше працівників, ніж у їх сусідів за шлагбаумом? Чому Верховний суд чисельно в рази перевищує подібну ланку в європейських країнах? За які такі заслуги у суддів такі заробітні плати? З цього приводу всім відомий де Голль, Президент Франції, по закінченню війни, звільнив усіх суддів. Усіх! А на їх місце поставив випускників ВУЗів. Військові на фронті відчувають великий дефіцит зброї, особливо снарядів, реактивних зарядів. То чому раптом всі критики нинішньої влади, зокрема, попередники, не відповіли за знищені військові склади?! Де поділася розрекламована «стіна» на кордоні з росією? І таких «чому» — десятки, сотні. Маю надію, і Президент говорить про це, що, у зв’язку з уже реальними перемовинами про вступ країни у ЄС, ці питання будуть враховані і приведені у відповідність. Хоча, чесно кажучи, сумніваюся, що скоро все може докорінно змінитися.

Усі ці проблеми сьогодні «на слуху» і їх вкрай потрібно вирішувати. Але ми повинні розуміти загальну картину, реальний стан справ у цій історії.

По-перше, маємо чітко розуміти, що воювати за нас поки що жодна країна не буде. У Заходу залишилася боязнь колишнього СРСР, правонаступником якого є росія. Навіть заборона використання далекобійної зброї на території рф-ії підтверджує цю тезу. А ми могли б далекобійними ракетами нищити літаки, аеродроми ворога, військові заводи, залізниці, якими доставляють зброю та ін. Дозоване постачання обмеженої кількості, та ще й із запізненням, військового спорядження, особливо Америкою, сильно загальмовує наш контрнаступ, дало можливість ворогу укріпити оборону. Історія з виділенням коштів Україні на 2024 рік також показує, що не так все однозначно і в конгресі США, де розпочалася передвиборча гонитва. До того ж, об’єм допомоги може замінитися, якщо президентську кампанію виграє Дональд Трамп, котрий явно симпатизує путіну. Тому нам радше не нарікати, а скоріше налагоджувати свій воєнний потенціал, переводити економіку країни на військовий стан. У цьому напрямку рашисти, слід це визнати, діють ефективніше, вчаться на своїх помилках і все краще переймають у нас. І зовсім помилково думати, що вони припинять війну, бо «стомляться», чи отямляться від витрат. На мою думку, ближчим часом, або ж навіть роки, цього не відбудеться.

Наслідки пропаганди, обмеженість, зашореність пересічних росіян просто вражає. У діалозі з матір’ю-росіянкою на запитання: як вам буде і хто винуватець, якщо вашого сина уб’ють на фронті в Україні, пролунала відповідь: «звинувачуватиму себе, а проклинатиму Україну». Ось так! Багато прикладів є тому, що навіть наші земляки-українці, які багато років живуть у рф-ії, теж звинувачують «українців» у війні, піддалися багаторічній, масовій і хитрій пропаганді. Росія найбільше не може змиритися з виходом України із СРСР, країн Балтії теж.

У своїй статті «Москвини… Диявольське братство» (в одній із місцевих газет) я приводжу історичні факти й причини «братської любові» москвин до нас. Правда, я думав що зі зростанням жертв війни російською стороною (на момент написання статті ЗСУ знищили більше 350 тис. чоловік) у рф наростатимуть протести, бунти проти війни, але цього не відбувається. Задобрені коштами-компенсаціями за втрачених синів, чоловіків, пересічні росіяни виправдовують і мовчки погоджуються з продовженням бійні. Згадується жуковське «бабы нарожают».

Хоча не всі в московії так думають. На останній прес конференції путіну надходило чимало запитань, на кшталт: за що гинуть росіяни в Україні, коли це закінчиться та ін. Однак масових протестів поки немає.

Отже, «рятувати» нас будуть до тих пір, поки ми не виграємо цю війну. Іншого не дано. Час, на жаль, не на нашому боці. Наші військові, які на передовій (дехто з них уже 22 місяці не був у відпустці), потребують відпочинку, багато з них загинули, залишилися інвалідами, лікуються. Сумно, дуже гірко визнавати, що багато молодих і здорових чоловіків ховаються, уникають отримання повісток з’явитися у ТЦК.

Не варто покладатися й на рекрутинг. Результати тих, хто добровільно підписав контракт на конкретні посади, поки що мізерні, хоча ідея правильна.

Ейфорія від перших перемог минула. Позиційна війна, в якій ми опинилися, нас влаштовувати не може, адже в росії більше ресурсів і вони набагато скоріше переводять свою
економіку на військові рейки. Зазначу лише, що й наша оборона має свої переваги. Так, лише з 18 по 24 грудня ЗСУ знищили 7120 окупантів, 927 одиниць озброєння та військової техніки, у т.ч. 119 танків, 196 ББМ, 177 артилерійських систем, 3 літаки СУ-34. Якщо вистроїти це в один ряд, то вийде довжелезна колона. Іде перемелювання ворога.

Ми маємо чітко усвідомити, що Україна повинна виграти цю війну повністю і безповоротно.

Слід розуміти, що ми не матимемо ні репарацій, ні відшкодування, ні допомоги західних партнерів. Врізалися у свідомість слова воїна ЗСУ з передової, який попереджав: якщо ми повністю не переможемо рашистів, то через 10-15 років воюватимуть наші діти. За фактом 2014 року — це наша сьогоднішня реальність.

Тому настав час осмислити нинішню реальність, внести суттєві корективи в діяльність влади, кожного з нас.



Насамперед слід розуміти, що росія має величезний досвід і можливості вносити розбрат у наші голови, веде масовану, хитру і брехливу ідеологічну війну проти України. Сотні ботів у соціальних мережах розносять різні фейки і брехні, поширюють неправдиву інформацію про стан справ на фронті, у військово-політичному керівництві, намагаються скомпрометувати Україну за кордоном, добитися зменшення допомоги нам. На превеликий жаль, їм це вдається. Взяти хоча б питання виборів: і Президента, і Верховної Ради. Відомо, особливо «великим» політикам, що під час війни вибори — не на часі. Величезний, найбільший авторитет у країні — реально в ЗСУ. То що, генералу Залужному зараз доцільно чи на часі зайнятися передвиборчими перегонами? А що, на час виборів бійці з передової мають прийти в облаштовані пункти? А як організувати опитування всіх українців, які тимчасово виїхали з країни? А що, у нас так багато коштів, що можемо собі дозволити таку кампанію?! Думаю, не складно здогадатися, хто є на сьогодні основним претендентом на найвищу посаду в країні. Як говорять наші вороги: «на манеже — все те же», і потирають руки, спостерігаючи, які зусилля докладаються, щоб втягнути в політику нашого земляка — Генерала Залужного. Для відволікання від нагальних питань і їх вирішення постійно роблять вкиди ІПСО про зраду на Півдні у 2022 році, при захисті столиці та ін. Як бачимо з повідомлень у засобах масової інформації, соцмереж, ці зусилля ворога знаходять своїх адресатів. Адже п’ята колона ніде не поділася. На превеликий жаль, за роки війни, у цьому плані мало що змінилося. У статті «Про Президентський «екватор» наших «братів» і нас самих я вже про це говорив, і про гетьманство в гіршому розумінні цього слова. А про що свідчать заяви нардепки Мар’яни Безуглої? Рахую, що всьому свій час. Спочатку потрібно перемогти, а не розхитувати ситуацію.

Важливо скоріше позбутися «чорної» бюрократії щодо виплат військовим, особливо інвалідам, їхнім сім’ям, надання дієвих гарантій соціального захисту, а також цивільним громадянам, які постраждали внаслідок війни, вимушеним переселенцям. Рахую, що наша міська влада оперативно зреагувала на вирішення питань компенсації за знищені будинки, хоч і мала за це певні докори, звинувачення. Зрозуміло, що коштів обмаль, але оперативно оцінити отримані збитки, гарантувати повернення певної суми коштів за відновлення житла чи господарства держава має дуже швидко.

За великим рахунком дає про себе знати, призводить до негативних наслідків відсутність належного спілкування з людьми зі сторони держави. Справедливій критиці піддається інформаційна політика, висвітлення тих чи інших процесів, прогнозування майбутнього.

Мені здається, що в умовах війни влада має бути більш централізована, особливо важливі рішення прийматися й, основне, впроваджуватись у життя — в рази скоріше, а механізми тендерних закупівель, організації виробництва, тих же дронів, амуніції та ін. — миттєвими.

Надто делікатно, на мою думку, Держава відноситься і до дій УПЦ, яка релігійні храми переписує приватним особам.

Та й такої розбіжності в заробітних платах, пенсіях, як у нас, немає в жодній державі.

І покарання за злочини не мають бути відтерміновані на роки.

Нарешті подано до Верховної Ради законопроєкт про мобілізацію. Цікаво, скільки він там пролежить і скільки поправок буде внесено, і коли він почне діяти? Як кажуть, поживемо-побачимо. Але дуже хочеться, щоб новий закон поставив усе на місце, у тому числі — й тих, хто відсиджується за кордоном і жаліється, що йому там не просто. Не знаю, з якими очима повернуться такі «мужні, сміливі, ефектні» чоловіки, як Влад Яма, Олег Винник та низка інших. Дуже дратують мене мами-тати
наших учнів, які знаходяться за кордоном, але приходять, щоб «порішати» питання й отримати сину документи про освіту. Схвалюю пункт у законопроєкті, що стосується чоловіків 18-60 років, але виїхали.

Кожен військовозобов’язаний має зробити належний висновок — виконати свій конституційний і громадянський обов’язок.

Насамкінець хочу завершити свої роздуми словами із вірша нашого випускника-воїна Лео-
ніда Лугового:

По машинах, мої побратими,
Досить наших кордонів і меж!
Під Гостомелем, браття, були ми —
І під Тулою будемо теж!
Дозаправте трансмісію маслом,
Перевірте на змазку котки…
«Ще не вмерла…» звучатиме гаслом,
Там де виють тамбовські вовки.

(зі збірки автора: «На п’ятдесятій широті»)

Героям Слава!
Україні Слава!

Микола ПАЛАМАРЧУК,
директор Звягельського вищого професійного училища