За декілька кроків до лісу стара Харитониха (так її називали односельці) зупинилася. Тричі перехрестилася, доземно вклонилася. Потім, звівши голову до викупаного росою вранішнього синього неба, впівголоса промовила:

— Господи-Боже! Спаси і помилуй! — І по хвилі додала: — Ну, хочеться грибної юшечки. Тож, порятуй від усяких небезпек. Отого лиха, якщо воно сюди долетіло і не розірвалося. Щоб тим гаспидам добра не було! Прости, Господи!..

Ступала Харитониха обережно, легенько, придивляючись до моху, до кущиків…

У перші дні великої війни з росіянами подейкували, що вони і сюди дійшли. Потім наші війська погнали їх із Житомирщини аж до кордону.

І хтозна, що після тих «орків» лишилося по лісах? Говорили, що хтось навіть ракету нерозірвану знайшов.

Харитониха знову перехрестилася.

— О! Бабка! Ще одна!.. Сироїжка зелена!.. О! Пара білих!..

Аж раптом поряд пролунав постріл.

Харитониха з ляку аж присіла, руками обхопивши голову, неначе щось мало впасти з неба.

Хотіла підвестися, але ноги зробилися, мов ватяні.

Знову пролунали постріли і якесь ревіння.

Стара безперестанку молилася і накладала на себе хреста.

— Якого лихого я поперлася до цього лісу, — шепотіла.

Знову спробувала випрямити ноги. Вийшло. Рвучко висмикнувши з моху два білих грибки і вкинувши їх до кошика, Харитониха зникла в густих кущах драпоштану.

Стара вибралася з лісу захекана і знеможена.

Попереду колосилися золоті жита. А десь у небі голосисто виспівував мелодію жайворонок.

Знала, що ліворуч через хліба в’ється стежка. Знайшла її і поволеньки подибала до села.

Аж назустріч їй — лісник Михайло Сивокінь і її сусід Василь Нечипорук. В обох за плечима — мисливські рушниці.

Харитониха пожвавилася, замахала до них сухорлявими руками.

— Сюди!.. Сюди!.. — хрипло вигукувала баба, плямкаючи пересохлими губами.

Лісник, наблизившись, пожартував:

— Харитониха! Вовки за тобою женуться?

— С… Стріляють! — запинаючись, стара схопилася за серце і просто сіла на траву край стежки.

— Та знаємо, чули, — посерйознішав Михайло Сивокінь. — Бачили, хто стріляв?

— Ні, — Харитониха, крекчучи, підвелася. — Мабуть, росіяни наступають.

Чоловіки потішно розсміялися.

А Василь Нечипорук зауважив:

— Бабо! Де фронт, а де ми! То де стріляють?

— За торішньою вирубкою. Тією, що неподалік молодого ялинника…

Дарма кепкував сусід. Не так уже й далеко до бойових дій. Та й не варто забувати, що ворог вчиться на війні і застосовує нові методи проникнення вглиб української території.

Тим часом лісник і його помічник наближалися до вказаного Харитонихою місця.

Аж знову пролунало декілька пострілів. Зовсім поряд. За звуком чоловіки визначили, що стріляли з мисливської зброї.

Сивокінь коротко мовив:

— Браконьєри.

Нечипорук, упершись долонею у стовбур сосни, замислено додав:

— Тільки чиї?

Сивокінь і Нечипорук вийшли просто на браконьєрів. Їх було двоє, на вигляд дядьки років під п’ятдесят. У камуфляжі.

Вони саме білували тушу лося.

Забачивши чоловіка в формі лісника, а з ним — цивільного, браконьєри схопилися за зброю.

І… почали стріляти в непроханих гостей. Мабуть, з переляку.

Сивокінь і Нечипорук відступили. Нечипорук був поранений у плече.

— От бузувіри! — крізь зуби процідив Нечипорук. — Викликай, Михайле, підмогу.

— Давай перев’яжу!

— Дзвони давай!

Коли з лісництва підійшла підмога, від браконьєрів і слід прохолов.

Однак уникнути покарання зухвальцям не вдалося. На одному із блокпостів Житомирщини браконьєрів затримали.

У багажнику правоохоронці виявили поліетиленові мішки з м’ясом тварини, а  поряд із ними — футляри з мисливською нарізною зброєю, чимало набоїв.

Згодом з’ясувалося, що затримані є мешканцями сусідньої області, один з яких — впливова особа.

…А баба Харитониха тепер до лісу ні ногою.

(імена в матеріалі змінено)

Микола МАРУСЯК