Підібрав він мене на зупинці.
Балакучий.
Одразу й почав:
— Підвозив тільки що одного дебіла. Питаю в нього: «Де ставать»? А він: «Де краще»! А мені всюди краще! І чим швидше. Ще якісь гроші пом’яті дав. Дебіл!
Сиджу. Мовчу. А що скажу?
А він краєм ока на мене зиркає. Мабуть, думає, чи не підхопив, часом, іще одного дебіла?
За мостом від зупинки від’їжджав пошарпаний зелено-білий «Ікарус». Він «вичихнув» із труби добрячу порцію чорного диму.
Водія таксі аж підкинуло.
— Дебіл! — крикнув він у вікно Я вчавився у сидіння. Ніби й не дихаю.
А таксист-«підвезун» запально продовжував:
— Це ж він навмисне соляри піддав! Він же бачив, що я його обганяю. Що в мене віконце привідкрите. На, пих-пих, мовляв, дихай! Дебіл! Народ у нас такий. Поганий. Заздрісний. Менталітет! Аби нашкодити комусь.
Водій знову пильно подивився на мене-мовчуна.
А я не знаю, як мені реагувати на тих «дебілів». Підтримувати гарячого «підвезуна», чи заперечувати щодо повсюдного дебільства.
На перехресті зупинилися. Світлофор. Ліворуч від нас стояв «Ікарус». Червоний.
Зрештою, на нього звернув увагу і мій доброчинець-«підвезун»:
— О! «Ікарус»!
— Інший, — за довгий час дороги роззявив я рота. — Той був зелено-білий…
— Я бачу, — знову пильно подивився на мене водій і продовжив: — Цей хоч не фиркає солярою. Я його знаю. Теж дебіл.
Через зупинку я попросив водія зупинитися. Розплатився з ним. Відтак, чемно подякувавши, виліз із салону і захлопнув дверцята. А коли віддалявся від «таксі», то почув приглушено-віддалене: «Дебіл!».
«Мабуть, — подумав, — я сильно хлопнув дверцятами? Чи, може, через те, що мовчав дорогою? Чи… Та, мабуть, за все разом»…