З’явившись на порозі нашої редакції, ця жінка привернула увагу несподіваною заявою: «Ось ви фотографуєте дівчат у вишиванках на конкурс, а от у мене вишиванки немає, — зате майструю гарні вироби із бісеру і хочу отримати безкоштовну підписку на вашу газету!» Звати читачку Валентина Трохимівна Повторейко, а фото-конкурс, про який вона згадала, називається «Красуня-звягельчанка». Справа у тому, що вишиванка є обов’язковою умовою конкурсу, та й розрахований він на учасниць молодшого віку. Хоч красуні, звісно, і серед жінок старшого віку є — з цим ніхто не сперечається.
Втім одразу стало зрозуміло: енергійність та завзятість Валентини Трохимівни притаманні навіть не кожній молодій людині, що там вже казати про 62-річну пенсіонерку. «То йдемо до мене, побачите мої вироби з бісеру! Я саме печива напекла — ще й чаєм вас пригощу!» Вже за п’ять хвилин ми з фотокореспондентом жвавенько поспішали за гостинною читачкою. Подумалося: добре, що живе вона у центрі, неподалік від редакції. А Валентина Трохимівна, «вилетівши» на п’ятий поверх, пояснила: «А я у Наталівку та Маковиці частенько до дітей пішки ходжу…».
Дива розпочалися вже з порогу квартири. При вході нас зустрів великий яскравий папуга… на мотузці. Нічого не подумайте, папуга — іграшковий. Хоч діти Валентини Трохимівни давно виросли, — вона, схоже, досі не поспішає розставатися з дитинством: «Я його знайшла у лісі, коли збирала гриби — без хвоста і крила. Забрала, пришила, чого бракувало, і маю тепер друга, він мені настрій піднімає», — із цими словами пенсіонерка гойднула папугу, і він, немов привітавшись із гостями, пролетів поміж нами.
Нині вона живе сама: діти мають сім’ї та живуть окремо, з чоловіком розійшлися. 22 роки корінна звягельчанка Валентина Повторейко працювала на швейній фабриці, куди її колись привела мати. Ще 17 років трудового стажу віддала нелегкій праці листоноші. Ось звідки загартування для ніг — вже тоді доводилося багато ходити з важкими торбами: у ті роки люди виписували багато видань. У кімнаті колишньої листоноші стоїть велика торба із вирізками з різних газет та журналів, їх вона збирала і продовжує збирати для дітей — з цінними порадами, цікавими рецептами та матеріалами.
Для дітей — трьох синів, а ще — для онуків, Валентина Трохимівна зберігає й свої вироби з бісеру. Це захоплення з’явилося, коли пішла на пенсію. Спочатку — аби не сидіти без роботи, а з часом пенсіонерка усвідомила, що без цієї творчої роботи вже не уявляє життя. «Кожен виріб, — каже вона, — наче дитина для мене, дорогий і особливий». Прикраси продавати не поспішає, хоч і назбиралося їх за шість років чимало. Мріє, аби ця колекція стала сімейною реліквією, щоб діти колись згадували, чим займалася баба Валя.
Два роки тому майстриня виставляла свої ручні роботи у Містечку майстрів, під час літературно-мистецького свята «Лесині джерела». Попри це, вона переконана: людей не цікавить сьогодні просте і душевне, купують здебільшого коштовні вироби, а бісероплетіння — це так, для душі… Саме тому скрізь, де буває, поспішає придбати маленькі намистинки. У малесеньких візерунках мережива — ціла палітра життя: що було, є і буде…
Пам’ятних подій у її житті було багато — пані Валентина свого часу співала у місцевому ансамблі пісні і танцю «Полісся», який нещодавно відзначив 50-річчя від дня присвоєння почесного звання народний, була учасницею самодіяльного театру при ­цьому колективі, навіть на швейній фабриці не полишала творчість — грала у театрі «Гренада».
Як виявилося, не лише вироби з бісеру можуть розповісти багато про характер Валентини Повторейко. Швейну машинку вона називає своєю незмінною подругою: і сьогодні з її допомогою майструє несподівані «шедеври» — то ведмедика пошила зі старого коміра від пальто, то дитячий халатик змайструвала з колишніх повзунків, то наволочки зробила з… агітаційних косинок «Ми за Януковича!». Плакат із зображенням нинішнього Президента — на почесному місці у кімнаті, поруч із подругою — швейною машинкою: «Із Віктором Федоровичем я раджуся, поважаю його», — наче про давнього знайомого говорить Валентина Трохимівна. На іншій стіні, у куточку, — портрет політичного опонента її друга — Юлії Тимошенко, пояснює: «Юлю я не люблю, але вона гарна жінка, тут нічого не вдієш, тому й повісила її портрет…».
Зі старого будильника фантазерка зробила нехитру рамку для фотографії, на балконі п’ятиповерхівки вона вирощує помідори, а щойно приходить пора — вирушає то у ліс по гриби, то в поле чи на річку — по різнотрав’я. «Без цього не можу жити, ось таке я чудо в пір’ї!» — підсумовує з посмішкою оптимістка свої уміння та захоплення.