Цей будинок біля костелу на «Смолці» знають практично усі, хто тут бував. Йдеться, зауважте, аж ніяк не про матеріальні статки. Привабливості та вишуканості ошатній садибі на мальовничому підвищенні надають не лише архітектурні форми, не притаманні для нашого регіону. Справа в тім, що зачаровані погляди привертає океан духмяних квітів та декоративних насаджень, що розлився у підніжжя будинку.
У автобусі, проїжджаючи мікрорайоном «Смолка», нерідко можна почути від людей, що, мовляв, цією красою опікується чоловік… Принаймні, його часто бачать поряд із квітами. Квітів настільки багато, (до того ж територія дозволяє), що доглядати за ними не кожній жінці буде під силу, а тут — чоловік… Ми з фотокореспондентом вирішили особисто переконатися: чи справді чоловіки спроможні на такі дива?
Одразу за парканом нас зустріла алея пухнастих кохій. Такі часто можна побачити в Криму, а цього спекотного літа ялиночки і у нас почувалися, наче на курорті. А от господар Анатолій Володимирович на курортника схожий хіба що засмагою — відпочивати, коли біля садиби стільки землі, йому не доводиться.
— Біля квітів дуже багато непростої роботи: через два дні доводиться просапувати, а як немає дощу, — ще й поливати, — розповів господар, дізнавшись про мету нашого візиту. Саме за роботою у квітах ми і побачили його вперше — це остаточно переконало нас у правдивості чуток про чоловіка-квітникаря. — Люди звикли бачити поряд із нашим будинком квіткове буйство — тож доводиться, як кажуть, тримати планку. Часом й не хочеться зовсім, а треба — коли щось не так із квітами, то ще й прийдуть і скажуть. Мусиш старатися, щоб було гарно завжди…
Втім виявляється, що цей неординарний квітковий ландшафт — сімейна справа господарів-Христичів. Все ж чоловіків слід надихати, особливо у такій делікатній і творчій справі. Тож дружина Валентина Іванівна — ідейна натхненниця у подружжі. В цієї жінки надзвичайно тонке відчуття прекрасного, вона настільки занурюється у свої квіткові творчі ідеї, що, здається, бачить цей світ не таким, як більшість... Не віриться, що колись, на місці, де нині стоїть їх будинок, зіяла воронка від снаряду — під час війни він вирвав із землі величезний клапоть. Згодом люди облаштували тут смітник. Коли Христичі взялися зводити будинок, — довелося вивезти звідси п’ятнадцять машин сміття… А сьогодні, окрім квітів, око милують молоді берізки, насаджені господарями, та паркан… зі старих акацій — їх підрізали «під кущі».
— Тут було, наче у лісі, довелося два роки розчищати територію від сміття, чагарників та каменю, поринули у цю справу з головою, — пригадує Валентина Іванівна кінець 90-х років. — Насипали землі, засадили ділянку айстрами. Я «бачу» квіти — де, що і як має рости, люблю красу в усьому. Анатолій — виконавець, він втілює мої квіткові задуми у реальність.
Валентина Христич родом зі Львівщини, на Житомирщину її привіз чоловік. У Новограді-Волинському, за збігом обставин, народився її батько. Як справжній полісянин він завжди казав: матимеш землю — ніколи не помреш від голоду… Той заповіт Валентина Іванівна пам’ятає і виконує, але вона дуже любила медицину, тому закінчила університет і двадцять п’ять років після того працювала акушеркою у лікарні. Попри чималий стаж і пенсійний вік, жінка продовжує навчатися — здобуває фах мікробіолога у Львові, відтак до природи у неї особливе ставлення:
— Усе в природі живе, тому має віджити свій вік. Ось чому я квіти не зрізаю у букети і не продаю, багато людей беруть у нас рослини на розсаду. На наше квітуче подвір’я дивлюся сьогодні із відчуттям задоволення — не даремно вкладено стільки праці, подобається не лише нам, а й, як бачите, людям. Можливо, ще й тому така тяга є у мене до квітів, що в дитинстві я їх не бачила — мати не саджала, бо була дуже зайнята по господарству.
Своє подвір’я Валентина Христич велично називає «моя імперія квітів». Як справжня «західнячка», вона вміє цінувати українське, національне, успадковане від предків. Тому поміж квітами можна побачити предмети українського побуту — дерев’яну діжку, в якій нині знаходиться квітник, корито, в якому бабуся замішувала хліб, глечики, в яких варила їсти дванадцятьом дітям… Цікавими є не лише старовинні речі, а й історії Валентини Іванівни про їх власників. Наприклад, про те, як дід — волосний суддя, котрий закінчив Могилянську академію, — виховував онуків: ставив їх у чергу і перевіряв щоденники. За хороші оцінки дарував книги — у онуки Валентини їх було найбільше…
Квіти на цьому подвір’ї уособлюють багато родинних спогадів. Унікальний фотоальбом, в якому, окрім минулого, збережеться щось і для нащадків.