Догоряв зимовий день — перша зіронька засвітилася на небосхилі. «А дивись — де я!» — хлопчик у старому кожусі швидко перескочив через пліт, підбіг до льоху і зазирнув туди:
— Дарусю, побігли на село — там вулиця збирається!
— Я втомилася, піду краще до хати, — посміхнулася білява дівчинка, тримаючи в руках полумисок з квашеними яблуками.
— То, може, підемо до діда — він так цікаво розповідає!
Побігли. У хаті в діда було темнувато, але тепло, пахло сушеницею, сушеним зіллячком та восковою свічкою, що з нагоди свята горіла собі тихенько коло образів.
Сам дід сидів на лаві і тримав у руках довгу люльку, поцяцьковану різьбленими візерунками. Здавалося, що старий спить, — так непорушно сидів він, і навіть дим від люльки неначе сонно завис.
— Діду, діду, а прокидайтеся, ще ж не ніч! Щось нам розкажіть цікаве, — галасувала дітвора.
— Що ж вам, шпаченята мої, розповісти?
— А хоч би про те, як на чайках до Криму добиралися, або, як пан гетьман вам цю люльку подарував!
Дід зітхнув, почав свою ­нехитру, але таку цікаву, оповідку. І діти попритихали, слухали. Невдовзі і поснули коло старого, просто сидячи.
А дід поринув у спогади: ось він везе додому карооку красуню-туркеню, а її довге волосся лоскоче пошерхлі і міцні козачі долоні.
Так було... А таки ж було — і маленька прозора перлинка скотилася з його очей та й застигла, засяяла на щоці, відбиваючи танцююче полум’я різдвяної свічки. То була ніч перед Різдвом.