Грицько так напився, що ледве заліз до кабіни свого трактора.
Проїхавши з півсотню метрів, він побачив інопланетян. Точніше, то були працівники автоінспекції. Чому Іван сприйняв їх за неземних створінь, — хтозна. Але, як кажуть, кожному своє…
Отже, побачивши те диво в погонах, Іван перелякався. Піддав газу.
Його важка «диркалка», мов танк, прогиркала повз правоохоронців і залишила на асфальті дзеркальце від їхнього авто.
Проте даішникам не шкода було деталі, що відлетіла від казенного чотириколісного інвентарю. Вони раділи, що самі не лежать на тій дорозі, бо навіжений тракторист «пройшов» «впритирку» з ними.
Заверещали мигалки. Почалася погоня.
Іван бачив, що «інопла­нетяни» погналися за ним. Він нервово реготнув і твердо проказав: «Не візьмеш!»
І знову — на газ!
Та брати ошалілого п’яничку переслідувачі поки що й не наважувалися. Та і як його візьмеш, коли його трактор носить по всій дорозі. Не жарти. Тим більше, вже не одного знака дорожнього Іван звалив. А в селі Наливайки в кількох дворах паркани поклав, мов траву. Кури з-під коліс, як горобці, випурхували. Добре, що хоч людей у той час близько не було.
Зупинився Іван, коли пальне скінчилося. Вистрибнув зі своєї машинерії і — полем, полем.
Злапали.
Винуватець заборсався, немов риба в сітці. А відтак волати почав:
— Не забирайте мене! Я жити хочу!
— Жити будеш, — сказав міліціянт. — А от забрати тебе доведеться.
— А ви й п’яних туди забираєте?
Правоохоронці на якусь мить примовкли. Здивовано між собою переглянулися: як-то «і п’яних»? Та п’яні у них — на першому місці!
А Іван, задерши голову в небо, заскиглив:
— Не забирайте мене туди.
Старший групи також подививсь у синю блакить. Відтак поцікавився:
— Куди — «туди»?
— На Марс!
— А-а-а! То ти дурня клеїш? Косить будеш там!
— Не нада!
— Нада!
— Я не годжуся на досліди. Слабий я. Худий, хирявий.
— Нічого, ми таких теж беремо.
— Від-пус-тіть, гуманоїди кляті!
Іван знову кинувся в поле. Впав. Його підняли. Супроводили до міліцейського авто.
У відділку Іван мовчав, ніби язика проковтнув.
— Що, протверезів уже? — запитали його.
Іван про всяк випадок обвів поглядом усіх присутніх. Потім повів оком по кабінету: облуплений сейф, карта, пришпилена кнопками до стіни, президент у рамці. Ніби все наше, рідне. Значить…
— А що то було? — спитав Іван.
— В усякому разі — не енело! Якщо так питимеш, то тебе на дорозі і чорти спинятимуть! Кгм… Ясно?
Неборака мовчки кивнув.
Потім Івана відпустили.
Поки що він не п’є. А раптом і справді рогаті почнуть спиняти? Разом із марсіанами?
А може, вони таки були? Звідти?
Чортибатька-що!..