Вадим (імена в матеріалі змінено) сидів біля вікна і ліпив з пластиліну чергову іграшку.
— Ну, що там цього разу майструєш? — поцікавилася Марія, його мати.
— Собаку, — не відриваючись від свого заняття, відказав син.
— Пішов би, погуляв би.
— Закінчу — піду.
— Гаразд, гаразд. Ліпи.

Вадим ріс тихим, хворобливим хлопчиком. Коли його однолітки гасали селом, він у той час ліпив із пластиліну всіляких тваринок. Під закінчення восьми класів у нього зібралася велика колекція оленів, собак, зайців тощо. Вчитися далі Вадим не пішов. Точніше, ніде не приймали через відставання у розвитку. Через те його не взяли і до армії.
У селі Вадима прозвали «полудурком». На роботу також не поспішав влаштовуватися.
— А я хочу собі вибити пенсію! По інвалідності! — так говорив односельцям.
Ті посміхалися і крутили пальцем біля скроні. Мовляв, якщо Вадим і не був нормальним, то його «придуркуватість» на інвалідність аж ніяк не тягне.
Жив Вадим на материну зарплату доярки, а потім — на її пенсію.
Сама ж Марія випивала. Почав заливати за комір і Вадим, нічим не відрізняючись од дорослих.
Якось мати зауважила синові:
— Щось ти перестав ліпити своїх звірят.
— Розхотілося, — буркнув Вадим.
— То ці повикидай, а то тільки заважають!
— Нехай стоять!
— То хоч пилюку з них повитирай.
— Витру.
Замість пластиліну Вадим перекинувся на папір, тобто, почав із журналів вирізати картинки, якими обвішав усю хату.
Мати злилася:
— Неначе шпалерами обклеїв!
— А хіба негарно?
— А ті сороміцькі дівчата?
— То класні ж!
— Із живими треба справу мати.
Син замислився. Потім, пообідавши, пішов до лісу, по якому любив бродити.

Світлана цього дня вибралася по лисички. Її в лісі і зустрів Вадим.
— Привіт!
Молода жінка аж підскочила.
— Фу, налякав!
— Ну, не хотів. Є гриби?
— Трохи є.
— Допомогти?
Світлана, прищуривши очі, подивилася на хлопця.
— Ну, допоможи. Якщо маєш бажання.
— Чого ж…
— Чому по лісу вештаєшся?
— Люблю.
— Ясно. Он лисички, допомагай.
Трохи згодом Вадим поцікавився:
— Твій не повертався?
— Завіявся десь. Та й ми давно розлучилися. А тобі що?
— Та так. А з лисичками що робитимеш?
— На трасу понесу. Копійка буде. Чи хіба не знаєш?
— Та всі носять.
— Ось і допомагай! Чим більше зберемо, тим краще посидимо!
— Як?
— Як, як? Збігаєш потім до магазину за міцненьким і — до мене.
— Понятно!
Так і сталося. Гриби продали, взяли спиртного. Того дня Вадим лишився у Світлани на ніч. Одне одному стали до душі.
Вадим зрештою знайшов жінку, котра не була проти зв’язати своє життя з дурником, а Світлана вирішила, що пенсія свекрухи Марії стане для неї стабільним джерелом прибутку.
Так ніби все і вийшло. Проте, як з’ясувалося, що в сімейному житті «тихий натураліст» — справжній деспот. Вадим лупцював Світлану з приводом і без приводу. А якщо вертка дружина втікала, то викладав злість на матері.

Чорні дні для Марії і Світлани настали, коли Вадим завів вівчарку.
— Навіщо ти її привів до двору? — спересердя спитала мати.
— Буду розводити нову породу собак! — втішено відказав син. — Продаватиму. Гроші заведуться. Заживемо!
Досить швидко мати дізналася, що Вадим на родоначальника майбутніх суперпсів витратив усю її пенсію.
— Ти що, бевзь, зовсім здурів?! — Марія від злості аж підстрибувала. — Ти навіщо взяв мої гроші?!
— Віддам, — спокійно відказав новоявлений собаковод. — Скоро гроші річкою потечуть.
— Мізки у тебе вже потекли.
Сина така реакція матері вмить розлютила. Він з кулаками кинувся на неї. Однак та зачинилася в іншій кімнаті.
Вадим і далі потягував гроші в матері. Почав купувати псу дорогий корм. Робота з розведення собак не заважала Вадиму «балуватися» спиртним. Він примушував Світлану добувати пійло, і коли та приходила ні з чим, то просто скаженів.
— Іди ще пошукай! Візьми «на хрестик!»
— Не дають.
— Мене це не цікавить! Іди і без самогону не повертайся!
Пристрасті набирали обертів. Постійні сварки, бійки.

Руда вівчарка байдуже дивилася на жінок, котрі вели розмову на лавці. Пес не підозрював, що в ці хвилини вирішувалась його доля.
— І за що він мене по обличчю? — причитала Світлана перед свекрухою, обмацуючи синець під оком. — Хіба я винувата, що він до цих пір не може оформити пенсію по інвалідності? Ось і жодної копійки в хаті.
Марія розлила по чарках рештки самогону.
— Обоє-рябоє. Поздихали б з голоду, якби не моя пенсія!
Світлана мовчки проковт­нула вміст своєї чарки. Крити не було чим. Бідкаючись на безгрошів’я, вона навіть і подумати не могла, що гроші можна мати, влаштувавшись на роботу. Ось і тепер, коли горілка закінчилася, а душа вимагала продовження, вона тицьнула пальцем у вівчарку.
— Заведу її до лісника. Він сотню обіцяв дати. Це моя матеріальна компенсація. А Вадим-ідіот собі іншу знайде.
Марія не стала благословляти невістку на продаж собаки, але й не перечила їй, оскільки сама не проти була «прийняти на груди».
Світлана відв’язала вівчарку й вивела її з двору.
Марія чекала на невістку з півгодини і вже збиралася вийти на вулицю, коли раптом розчахнулася хвірточка й у двір ввалився щасливий Вадим, навантажений пакетами собачого корму.
— Все, ма! Я нашому Тузу нівєсту знайшов. З родословною! Тепер цуценят…
Вадим запнувся на півслові і з подивом подивився на порожню буду.
— Де Туз? Я ж просив його не відв’язувати!
— Утік твій Туз, — мати опустила очі, однак намагалася бути спокійною.
— Як утік?!
Пакети посипалися на траву. Долоні собаковода, котрий не відбувся, стислися в кулаки.
— Де моя собака?! Що ви з нею зробили?!
Злякавшись вигляду сина, Марія притислася спиною до стінки сараю і закрила голову руками.
— Це не я!
— Що не ти?
— Це Свєтка… Вона розізлилась і…
— Де собака?!
Побагровівши від люті, Вадим стрибнув до матері. Схопив за плечі і гепнув головою об полінницю.
Марія щось говорила. Намагалася виправдатися. В усьому винила Світлану. Проте Вадим уже нічого не чув. На Марію сипався град ударів. Коли мати впала, Вадим кинувся до хвірточки, замкнув її на гачок. Биття продовжилося. На цей раз у хід пішли ноги. Затим — важке поліно.
Захоплений своїм заняттям Вадим не помітив Світлану, котра перелазила через паркан. Він на якусь мить застиг. Це і врятувало дружину. Вона побачила залите кров’ю обличчя свекрухи. Швидко зметикувавши, що така участь чекає і на неї, вона почала тікати.
— Стій, сучко!
Вадим кинувся слідом за Світланою. На ходу, розмахуючи поліном, горлопанив:
— Дожену — вб’ю! Стій! Стій, кажу!
Навіженого собаковода зупинили односельці. Викликали міліцію. Правоохоронці ледь скрутили Вадима, котрий то ридма ридав, то гиготів.

Судово-медична експертиза признала Вадима осудним. Його обвинуватили в убивстві, скоєним з особливою жорстокістю, і засудили до тринадцяти років позбавлення волі. Там горе-собаковода тепер охоронятиме безліч сторожових собак.