НАРОДНА АРТИСТКА РОСІЇ ОЛЕНА ЯКОВЛЄВА ПІСЛЯ ДОВГОЇ ПЕРЕРВИ ВПЕРШЕ ПОБУВАЛА НА БАТЬКІВЩИНІ
Олена Яковлєва — народна артистка Росії, котра давно очолює рейтинг популярних акторів театру й кіно. За часів Радянського Союзу популярність їй принесла роль у художньому фільмі «Інтердівчинка», за яку вона отримала престижні світові нагороди. Після цього фільму «зеки» досі пишуть їй листи про те, щоб вона чекала на них. Сучасний же глядач найперше знає Олену Яковлєву за ролями у серіалах «Каменська», «Петербурзькі таємниці». Критики відзначають широкий діапазон акторки «Современника» за ролями у театрі. І мало кому відомо, що вона народилася… у Новограді-Волинському. Зі спогадів матері, Олена навіть ходила до сьомої школи, але сама вона цього не пам’ятає, бо донька військовослужбовця за своє життя змінила щонайменше 11 шкіл!
Днями Олена Яковлєва відвідала Україну з творчими вечорами. Отримавши запрошення виступити у Житомирі та Києві, вона не могла оминути рідний Новоград-Волинський. Побувала тут вперше після того, як у маленькому віці поїхала звідси із батьками. Влада організувала для відомої землячки екскурсію містом. На зустрічі із мером Володимиром Загривим Олена Яковлєва зізналася: у її серці «щось йокнуло», коли вона приїхала. Втім, ці спогади — дуже розмиті, адже її життя з малих років насичене нескінченними переїздами. Детальніше про це — далі в інтерв’ю.
— Коли ми приїжджали у якесь місто, і батька селили у казарму, мама влаштовувала мене у першу-ліпшу школу, — пригадує акторка. — Потім нам давали якесь житло, ми переїжджали з одного району в інший, і мене знов влаштовували в іншу школу, яка була вже у цьому районі. В одному лише Харкові я змінила чотири школи… А пам’ятаю лише останню, яку там закінчувала.
— Ви народилися і певний час жили в Україні, але усе свідоме життя мешкаєте у Росії. Чи відчували колись різницю у менталітеті між росіянами та українцями?
— Я переконана, що коли людина хороша, то жодна різниця у менталітеті неважлива. І серед українців у Росії є грандіозні люди, з якими хочеться спілкуватися, і серед росіян. Разом із тим є такі люди — і серед тих, і серед інших, — з якими зовсім не хочеться спілкуватися… Вважаю, що вихідці з країн Радянського Союзу мають один спільний менталітет, і жодні кордони не можуть його зруйнувати. Якщо ви в дитинстві любили Пушкіна, то через те, що Україна відокремилася від Росії, цього поета менше любити не стали.
— Відчуваєте ностальгію за Україною?
— У мене тут мама, тато, брат із сім’єю. Звісно, хочеться частіше з ними бачитися, але у Харкові я буваю регулярно або ж рідні до мене приїжджають. Тому нудьги великої немає. Я чудово розумію: працювати тут за своєю професією я би не змогла.
— Скажіть, вас не втомлює постійна увага з боку глядачів, журналістів? Пригадую, в одному з інтерв’ю ви обіцяли приз журналісту, який не спитає про «Інтердівчинку»…
— Я завжди розуміла: якщо обрала публічну професію, то повинна бути готова до уваги. Тому я не належу до тих, хто малює губи червоною помадою, приховує обличчя під великими чорними окулярами і ховається від фотографів, сідаючи у лімузин. Я вільно пересуваюсь і можу поговорити з людиною на вулиці. Якщо хочеш пафосу у своїй професії, тоді публічність може втомити. А мені пафосу вистачає на сцені, у ролях. Якщо ще й у житті це культивувати… Ні, це не для мене.
— Розумію, вас багато питали про акторську роботу, але, тим не менше: у вас є улюблена роль?
— Усі.
— А чи є роль, яку ви хотіли би зіграти, але досі ще не зіграли?
— Є, але не скажу (сміється — авт.)
— Глядачі знають, якою є Олена Яковлєва на екрані та на сцені. А якою ви є у житті?
— Я буваю різна, як і ми усі. Іноді хочеться плакати у подушку, іноді — реготати і поводитися, як мале дівчисько. Буває здається, що життя не вдалося і хочеться усе змінити, а часом думаю: яка ж я щаслива, що маю стільки можливостей для самореалізації…
— Як ви оцінюєте нинішні політичні події в Україні?
— Чесно скажу, що навіть не намагаюся оцінювати ці події. Хочу лише, аби не проливалася кров, і щоб українці домовилися шляхом мирних перемовин, а не розносили Київ на шматки… Це внутрішня проблема країни, і, сподіваюся, що вона якнайшвидше вирішиться. Хочу побажати миру і спокою українцям.
— Судячи з того, що ви змінили понад одинадцять шкіл, то ви, очевидно, зустрічі однокласників не відвідуєте?
— Я просто нікого не згадаю. Нашу сім’ю «мотиляли» по всьому Союзу — від України до глибокого Сибіру.
— Тобто друзів зі школи у вас немає. А взагалі, чи багато у вас друзів і чи є серед них відомі люди?
— Друзів — не багато. І це абсолютно невідомі люди, з інших професій. Справа у тому, що мати друзів у своїй сфері — досить складно. Найперше тому, що у нашій акторській амбіційній професії існує багато заздрощів, конкуренції, як і в будь-якій іншій, — коли людина добре робить справу, якою займається. Тому мої друзі — це лікарі, музиканти, художники, але не актори.
— Серед відомих російських акторів — багато українців. Ви якось консолідуєтесь за цією ознакою?
— Це правда, багато. Наприклад, Сергій Маковецький — із Києва, Сергій Гармаш — із Херсона. Знаєте, коли ми розповідаємо українські анекдоти, то москалі роти роззявляють і просять, аби розповідали знову і знову! Тому що хочуть запам’ятати і потім розповісти іншим. Але ж прикол у тому, що вони не можуть розповісти так, як ми — з українською мовою, колоритом… (сміється — авт.)
— Які слова вам хотілося би сказати землякам на завершення нашого інтерв’ю?
— Мені хочеться, аби місто було чистим і світлим у всіх відношеннях, не лише у плані благоустрою. Я — з вами!