Коли розпочалася війна, Федору Бондарчуку з Городищ, що неподалік від Пилиповичів, було 15 років. Народився хлопець у багатодітній родині, а коли батьків забрали на фронт, діти залишилися сам на сам із війною. У їх селі було багато худоби, і щоб вона не дісталася німецьким окупантам, діти погнали худобу до Дніпра. Кози, корови стали у довгій пішій дорозі їх годувальниками: діти пили молоко, а коли якась худоба падала, то добивали її та їли. Коли через два місяці повернулися назад у Городище, село вже було окуповане фашистами…
Спогади про війну чоловік проніс крізь усе життя, розповідаючи дітям, онукам та правнукам про страшні воєнні лихоліття. Чоловік онуки Світлани, Юрій Кудрявцев, з точністю пам’ятає усі деталі дідусевих розповідей. На фронт Федора Бондарчука призвали у 44-му, коли йому виповнилося 18 років. З Ярунського військкомату молодого бійця відправили у бойову частину Казахстану, де він пройшов навчання і одразу потрапив на фронт.
Про подвиг діда у цій родині знають усі. Федір Бондарчук на фронті був зв’язківцем. Коли під Угорщиною велися запеклі бої і телефонний зв’язок між командиром полку та підлеглими зазнав пошкоджень, рядовий під вибухами артилерійських снарядів відновлював кабелі, забезпечуючи безперебійний зв’язок для керування бойовими підрозділами. За цей подвиг Федір Бондарчук отримав медаль «За відвагу».
На почесному місці у особистому повоєнному архіві ветерана Почесна грамота за підписом Сталіна — за звільнення Відня. У 1995 році Федір Антонович був запрошений у австрійське посольство до Києва, де за проявлений під час війни героїзм його нагородили цінним подарунком та грошовою премією.
Вже на підступі до Берліну Федір разом з однополчанами бачив у бінокль штурм німецької столиці радянськими військами. Звістку про капітуляцію фашистської Німеччини почули під Польщею, вже по дорозі додому.

По завершенню війни Федір Бондарчук потрапив служити начальником телефонної станції у Одеський військовий округ, яким керував Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков. Цікаво, що наш земляк особисто знав прославленого воєначальника та його сім’ю, часто зустрічався з ним поза службою. До речі, художній фільм «Ліквідація», оснований на реальних подіях, що відбувалися в Одеському військовому окрузі після 1946 року, ветеран дивився з особливим щемом — саме з 1946 по 1949 р.р. він проходив службу у цих місцях.
У 1950-му Федір Антонович був звільнений із лав Радянської Армії і повернувся у рідне село. Попри контузію та поранення у живіт, внаслідок якого переніс чотири операції, працював на різних роботах: ланковим, завклубом, пожежником. Бажання жити і працювати допомагало долати повоєнні труднощі. Як тоді, коли під час форсування річки Одер, у пліт, на якому переправляли гармати, влучив снаряд. Багато бійців загинуло, а Федір Бондарчук вижив, зачепившись за гриву коня, з яким разом дісталися іншого берега.
69-ту весну після перемоги Федір Антонович зустрічає у віці 88 років. Тоді, коли почалася війна, він і гадки не мав, що проживе довге і насичене життя. Нині дідусь має щедрий життєвий ужинок: 4 дітей, 15 онуків та 5 правнуків. Уся велика дружна родина шанує ветерана Великої Вітчизняної — нині на найближчі села він єдиний з ветеранів, котрі залишилися у живих, а ще — найстаріша людина у Городищі.

Нинішні буремні події в Україні дідусь переживає емоційно, хвилюється за мир і спокій, бо з бойового досвіду знає, наскільки високою є ціна війни… Дивлячись на своїх дітей, онуків і правнуків, заради яких він виборював мир, не може зрозуміти, як можна зазіхати на мир в Україні. І разом з багатьма щиро вірить, що Бог збереже українську державу і мирне небо над нашим народом.