(Закінчення. Початок у №44, 45, 46, 47 «ЗІ»)
13.
Психопат, схиливши голову, сидів навпроти капітана Довговуса і нервово покусував нижню губу.
Оперативник, проникливо дивлячись на затриманого, поцікавився:
— Нічого не хочеш сказати?
— А що мені говорить?! — Фому Жукова зі стільця підкинуло, неначе катапультою.
— Сядь! — з притиском сказав Довговус.
Психопат сів. Почав долонями ляскати себе по колінах, а відтак гризти нігті на правій руці. Після хвилинної мовчанки прогундосив:
— Ви мені нічого не пришиїте Я чистий!
Капітан усміхнувся:
— Якщо чистий, то чого так тіпаєшся?
— А вас мандраж, начальник, не бив би, коли б до ментовки тягли отак, га?
— Не бив би.
— А чьо це?
— Бо не тягтимуть. Із законом дружу.
Психопат загигикав:
— Теж мені ангели!
Безцеремонна поведінка затриманого розізлила капітана.
— Ну, чого зуби скалиш? Весело? Зараз дещо затиснемо між дверима, тоді побачимо, як тобі буде смішно! Кажи, чого від нас утікав?
Фома відвернув голову, знову почав жувати нижню губу.
— Розкажеш всю правду — зарахується.
— Яку правду?! — Психопат заколотив себе в груди. — Спочатку скажіть, що ви шиєте?
Довговус рубанув:
— Ти підозрюєшся в низці квартирних крадіжок і у вбивстві громадянки Рити Бобруцької.
Психопат онімів. А потім так укусив нижню губу, що з неї бризнула кров.
Капітан підвівся, подав Фомі Жукову хустинку.
— Обітрись. Тепер, я так розумію, говоритимеш?
— Нічого я, начальник, не буду говорити, — так-сяк витершись, сказав Психопат. — Бо нічого не знаю. Ви мене з кимось переплутали.
— Тебе бачили на місці злочину. Саме в той день, коли було вбито Бобруцьку.
— Нікого я не вбивав! — підскочив Психопат.
— А де твої кореша?
— Які кореша?
— Які два тижні в тебе ошивалися? На сірій «Ладі»?
— А! — награно ляснув Фома себе по лобі. І далі «ломав» комедію. — Ну, були мужики. Давно не бачилися. Ну, приїхали, бухнули, перетерли те-се. Потім вони поїхали.
— Куди?
— Нах хаузен.
— А де їхній «хаузен»?
— А я звідки знаю!
— Хочеться говорити неправду? — капітан звів докупи густі брови. Відтак, чеканячи кожне слово, спитав: — Нам відомо, що дванадцятого жовтня цього року твої дружки знаходилися в тебе. Так?
Психопат йорзав на стільці, наче на голках.
— Ну, так.
— А де ви були між другою і третьою годинами дня?
Фома роблено замислився. По часі мовив:
— У баби одної терлися.
— Якої? Ім’я, прізвище? Її адреса?
— Не знаю, — здвигнув плечима Психопат. — Мужики возили.
— А тебе що, — підвищив голос Довговус, — із зав’язаними очима до неї доставляли?!
— Ну чьо із зав’язаними-то? Просто не звернув уваги. І що ви мене грузите?
— Фома, — стримуючи емоції, сказав капітан. — Намагаєшся заплутати слідство? А це стаття. Сам знаєш.
— Я нікого не вбивав.
— У тебе немає алібі. Тим більше, потерпілий Боброцький тебе впізнав. І вашу машину бачили на місці злочину. Все проти тебе. Тож… Коротше, якщо будеш з нами співпрацювати, то це, як я вже обіцяв, тобі зарахується. Ну що, писати явку з повинною?
— Начальник, але я не вбивав, — застогнав Психопат.
— Не ти, так твої кореша. Так?
— Я не знаю, — Фома, опустивши очі, нервово заляскав себе по колінах, захитався взад-вперед. — Не знаю. Ми тоді були в одної хвойди.
— Знову ти за своє? — хмикнувши, спитав Довговус. — Ну що ж, — поморщившись, продовжив: — Якщо хочеш, щоб на тебе повісили три квартирні крадіжки і мокруху, то…
— Та ти чьо, мент, гониш??! — Психопат різко відірвав заднє місце від стільця й нагнувся над столом. Так, що тепер його лице майже торкалося лиця опера.
Проте так тривало кілька секунд. Капітан своєю долонею приліпив Фомі по лобі, і той знову опинивсь у «сідалі».
— Не рипайся. Ліпше подумай про нари, які уготовані тобі довічно.
Психопата затрясло, мов у лихоманці. Хотів гризнути нігтя, але він не потрапляв до рота — тряслися руки. Потягся, щоб щось заперечити, але, згадавши (зі слів друзів по неволі), що капітан Довговус важкий на руку і може не тільки словом, а й кулаком «спілкуватися», передумав.
Саме в цю мить до кабінету ввійшов майор Ващенко.
— Ну, як тут наш затриманий? — усміхаючись, поцікавився він.
Довговус відкинувся на спинку стільця.
— Міцного горішка із себе корчить!
— Та ну?! — Майор сів. З іронією продовжив: — Що ж це ти, Фома, злодій-домушник і на мокруху пішов, га?
— Яку мокруху, начальник? — сіпнувся Психопат. — Чьо ви мені всі мокруху шиєте? Чьо ви в натурі, га? Нікого я не вбивав.
Ващенко примружився:
— А Кряк сказав, що ти.
Психопат вирячився й подався назад:
— Чьо-ооо??! Кряк її і замочив!
— Кряк, значить, Кряк, — обличчям майора ковзнула посмішка. — Так і запишемо!
— А де Кряк? — збліднувши, спитав Фома Жуков. — Він… Та ви…
Побачивши самовдоволені обличчя оперативників, Психопат зрозумів, що його обвели круг пальця. Він гепнувся на стілець і важко засопів.
— Навіщо ви вбили Бобруцьку? — спокійно запитав Ващенко, сівши навпроти Психопата.
— Ми цього не хотіли, — дивлячись у підлогу, відказав Фома. — Ми думали, що в квартирі нікого немає. А коли ввійшли, то… Вона якраз вийшла з ванни. Ну, Кряк її й по голові. Свідок же.
— Чим він наніс удар?
— Биткою. Обрізаною. Він завжди її тягає з собою.
— Скільки квартир обікрали?
— М-м-м… Чотири.
— Наводив хто?
Психопат промовчав.
— Хто наводив, питаю?! — грізно повторив Ващенко.
— Я. Але все це придумав Кряк. Я хотів зав’язати, але…
— Але наводив ти! І через це загинула людина! Де вони зараз?
— Не знаю. У них свої жуки в голові. Думаю…
— Що?
— Вони десь тут. У нашому районі. На дачах.
— Чому так думаєш?
— Не дурак. Базар їхній чув.
— А зв’язок що — з ними не тримаєш?
— Ні.
— Замки — твоя робота?
— Які замки?
— На дверях квартир, які обкрадали!
— Умгу.
— Крадені ювелірні вироби де знаходяться?
— В Кряка. Сказав, коли все затихне, розділить на всіх.
— А гроші?
— Основна сума теж у нього.
— Гадаєш, вони тобі потім щось дадуть?
— А чьо — не дадуть?! — смикнувся Фома.
— Сумніваюся, — відказав Ващенко і ближче підсунув стілець до Психопата. — Тепер слухай сюди. Якщо і справді хочеш, щоб на тебе не повісили вбивство Бобруцької, мусиш нам допомогти. Ми тебе відпускаємо.
Психопат заточився.
— Як це?!
— Отак це, — поморщився Ващенко. — Ходи по барах, гуляй, ніби нічого не сталося. Зрозумів?
— Умгу. А-а…
— А про те, що був у нас… Ну, сам розумієш.
14.
У залі тихо грала повільна мелодія. Психопат стояв за барною стійкою й посмоктував пиво.
Поряд нього прилаштувався якийсь чоловік, але Жуков не звернув на нього аніякісінької уваги, — на душі було тоскно. Та коли почув знайоме «Привіт, Фомушка», то його нутро похололо, так, наче туди хто льоду напхав.
Це був Артем Кряк.
— Стій спокійно і не смикайся, — тихо сказав він. А відтак осміхнувся. — Ти не радий зустрічі?
— Ч-чого н-не радий, — заточившись, почав заїкатися Психопат.
— Стій і не рипайся, я тобі сказав! — не дивлячись на Фому, процідив Кряк.
Фома геть розгубився:
— Ти чьо?
— Гуляєш?
— Та ось вирішив пивка попить.
— Н-да? А ти знаєш, ідіоте, що тебе менти пасуть?
Голова Психопата мимоволі повернулась на п’ятдесят градусів.
Це ще більше розізлило Кряка:
— Чого ти метушишся? Стій, ніби все нормальок.
— Умгу, умгу.
— Тобі говорилося лягти на дно?
— Та я…
— Я, я!.. — Кряк виматюкався, а відтак мовив. — Ходімо.
— Куди? — зблід Фома.
— Базар є.
— Може, пивка? Коньячку?
— Потім. Я зараз піду. Ти вийдеш через хвилин десять.
— Поняв.
15.
Стежка від переліска збігала до самісінької річки.
— Ох і природа! Красота! — зітхнув лейтенант Квашня.
— Порибалить би! — докинув старший лейтенант Коцюба. — Кажуть, що ще соми беруть.
Долучився до розмови і капітан Довговус:
— Розвести б багаття! Налити по грамів так…
— Розмріялися! — зіпсував всю ідилію майор Ващенко. — Ще не скоро наливатимете грами на тихому березі.
Квашня з робленим сумом відказав:
— А такий був безмежно- приємний задум, який нічим не затьмарює наше існування!
— Досить філософії! — буркнув Ващенко. — Прийшли.
Оперативники спустилися до берега.
Біля утопленика юрмилися працівники міліції та рибалки.
— Труп у воді пробув недовго, всього кілька годин, — сказав Ващенкові експерт Ігор Кузьмович. — У районі серця колото-різана рана. Ударили, очевидно, ножем.
— Хто його знайшов?
— Утопленика? Рибалки. Ось вони.
— Якихось сторонніх людей, які викликали підозру, тут не помітили? —поцікавився у них майор.
Рибалки заперечливо захитали головами.
Коли оперативники відійшли вбік, Довговус мовив:
— Хлопці, це ж Фома Психопат.
— Та бачимо, — спохмурнів Ващенко.
Квашня висловив свою версію:
— Дружки прибрали небажаного свідка.
Майор презирливо глипнув на нього. І Квашня зрозумів чому…
16.
— Як, як ви могли упустити банду?! — розпинав оперативників Яновський. — Хто був приставлений до Фоми Жукова?
Всі подивилися на лейтенанта Квашню.
— Я, товаришу полковник, — підвівся той.
— Ну, і як так сталося, що вони вас обкрутили? — у словах начальника відчувався безжальний глум. А коли він ще починав офіційно, на кшталт «вас», «ви» або «пане», то пощади не чекай.
— Спочатку до бару ввійшов невідомий молодий чоловік, — почав лейтенант Квашня. — Став він поряд Фоми Жукова. Вони покрадьки про щось перемовлялися. Потім я помітив, як Фома Жуков занервував.
— Ну?? — вірвався терпець у Яновського.
— Через кілька хвилин невідомий вийшов навулицю. А ще через десять — пішов і Психопат. Ну…
— Зрозуміло, зрозуміло! Що далі?
— Він сів у сіру «Ладу». Я, зателефонувавши по мобілці товаришеві майору, почав їх переслідувати. На своєму «Жигулі». Але вони відірвалися.
— Все?
— Так точно!
— Пане майоре, — Яновський холодно подивився на Ващенка. — Чому ви не приставили за Фомою Жуковим хоча б двох своїх людей?
Головний оперативник підвівся.
— Спочатку і планувалося двох, — сказав він. — Але потім вирішили залишити одного.
— Чому?
— Щоб менше привертати увагу. Між іншим, решта працівників відділення була на підхваті.
— І що — допомогло? — вколов Яновський.
— Я не сказав би, що це наші прорахунки.
— А що ж інакше?
— До таких кроків вдавалися і раніше. Але цього разу… Одне слово, на війні, як на війні.
Полковник налаштувався відповісти щось дошкульне, але не встиг, — задзвенів телефон.
— Яновський слухає! — знявши трубку, сказав він. І враз викрикнув. — Що-о?! Де?!.. — А відтак кинув оперативникам. — У районі дач, в північній частині міста, помічено сіру «Ладу». Саме ту, що ми шукаємо. По машинах!
17.
Через 15-20 хвилин (надворі вже сутеніло) група оперативників, на чолі з полковником Яновським, під’їхала до дачного масиву. Зустрів їх дільничний інспектор Давидович.
— За свідченнями мешканців навколишніх дач, — повідомив він, — у будинку знаходиться троє осіб. Кілька годин тому вони закупили спиртне у місцевому продуктовому магазині. Зараз гуляють.
— Хто господар будинку, з’ясували? — поцікавився Яновський.
— Так, — відказав Давидович. — Такий собі Серебряков. Останні роки їздив на заробітки в Росію. Не судимий. Але які стосунки у нього з бандитами, — невідомо. Ще таке.
— Що?
— Серебряков — колишній мисливець. Має рушницю.
— А це вже гірше. У найближчих будинках господарі є?
— Відсутні.
— Ну, добре хоч це.
Потім Яновський віддав наказ оточити дачу.
Одразу штурмували кілька вікон і вхідні двері.
Злочинців захопили зненацька. Окрім Серебрякова, який знаходився в іншій кімнаті. Він схопив зі стіни рушницю і вистрілив у Довговуса. Той, мов підкошений, упав на підлогу.
Вдруге вистрілити п’яний мисливець не встиг. Старший лейтенант Коцюба вибив з рук у нього рушницю, а відтак повалив Серебрякова на долівку і, мов навіжений, почав гамселити його по пиці.
— Це тобі за капітана, гад! Це тобі…
Якби не Ващенко, обличчя Серебрякова перетворилося б на справжнє місиво.
— Облиш його. Заб’єш ще.
— І біс із ним!
— Ну, заспокойся.
На стрілка також почепили наручники.
Лейтенант Квашня викликав швидку.
Над пораненим у груди Довговусом схилилися оперативники.
— Що ж ти під кулі-то лізеш, га? — сказав Яновський.
— Нічого, — усміхнувся Довговус, — до весілля заживе!
— Якого весілля?! — вирячився полковник. — Ти ж одружений!
Капітан повернув голову в бік Квашні:
— До весілля нашого лейтенанта!
Першим гигикнув старший лейтенант Коцюба. Потім — решта оперативників. Напруга почала спадати. А за кілька хвилин до дачі під’їхала швидка і вантажна спецмашина.