Завжди переповнююся гордістю за найбільше багатство рідного Полісся — людей, відчуваю задоволення, радість, що це — твої земляки, рідна земля, на якій зросли, стали відомими, знаними і прославляють та возвеличують малу батьківщину сумлінною працею. Постійно маю нестримне бажання про них розповідати. Ще одна розповідь — про знаного науковця-філолога Валентину Павлівну Саєнко.
Вона зростала й навчалася в нашому місті, з відзнакою закінчила CШ №3 і виявила інтерес до гуманітарних дисциплін. Висока мрія привела до Одеського університету, у якому не тільки здобула вищу освіту, але впевнено ствердилася як науковець. Університет став її другою домівкою, у ньому знайшла своє самовираження, досягла професійного злету — більше пів століття займається улюбленою викладацькою і науковою роботою.
Знаю В.П.Саєнко ще зі студентських років, тому можу стверджувати, що науковий доробок кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури Одеського національного університету — надзвичайно вагомий. Упевнено доходжу висновку, що робить свою справу — наукові дослідження повертають українцям нашу літературу, якою ми вправі пишатися, бо пройшла тяжкий шлях випробувань, забуття, знищення, — без зайвого галасу, але добротно і професійно з незбагненною працездатністю.
Нове наукове дослідження про творчість нашої сучасниці «Поезія Ліни Костенко: традиція, контекст, художня своєрідність», у моєму розумінні, дає розуму і серцю непересічну естетичну насолоду, збагачує художнім світом улюбленої і мною поетеси, у котре переконує про енциклопедичну ерудицію знань автора з літературознавства. Дослідниця переконливо доводить, що творчість Ліни Костенко в золотому вікні національної і світової духовності — айсберг, за яким приховується складний світ мистецтва. А ще неабияку увагу в монографії привертає розділ «Леся Українка і Ліна Костенко: особливості творчого діалогу».
Подальша розповідь буде грунтуватися на науковій думці, висновках науковця. Узявши за епіграф афоризм поета Євгена Маланюка про те, що вірші не треба писати перед дзеркалом, але так, якби перед самим Богом, науковець пояснює: митці чинять художній звіт перед Богом про свою відповідальність за недосконалість навколишнього світу й трагічну долю в ньому людини. Своє твердження доводить висновком:
— Леся Українка і Ліна Костенко — це відкриття у світі національної і світової культури як утвердження спадкоємності духовних цінностей і сприймається «як постійна величина Всесвіту нашої душі, як відома установлена непересічність». Творчість поетес відносить до зразків Божественних поетів, здатних до Божественного навіювання. Поетеси підняли на висоту рідне Слово, для яких «єдина стеля мистецтва — правда. Піднімеш поезію — і не розіб’єш їй тім’я». Вони збудували країну Поезії у своїх епохах, створивши поетичний айсберг, за яким приховується складний світ мистецтва. Своєю творчістю підняли українську літературу на грунтовну висоту і тримають, як атланти, на своїх плечах, самовіддано їй служать. Вони — посестри, які стали родичами в королівстві поезії своєю геніальною феноменальністю. Між двома поетесами проводиться «нескінченна розмова», постійний діалог не як минуле і сучасне, а сьогоденне, спілкування через простір і час, через відстані, що долаються духовним і душевним діалогом, адже це спорідненість високого. Автор монографії доводить читачеві, що Ліна Костенко, досліджуючи творчість своєї попередниці, «йде за часом, як за плугом», глибоко демонструє, справді наукові знання про епохальність Лесі Українки в розвитку національної ідеї і культурного поступу, високий ефект розуміння генія поетеси. Святою правдою лине вислів «Народ шукає в геніях себе» — ключовим словом по відношенню до Лесі Українки є слово — геній. Ліна Костенко близький храм поезії Лесі, її мистецьке горіння в подвижницькому житті, вона повноцінно успадкувала материк на ймення Леся Українка і пішла вглиб її поетичної країни, але по-своєму поставила Слово, стала неокласиком. Духовна близькість двох поетес дозволяє стверджувати, що на їхній долі простежується історія української культури у всіх проявах, «…своєю музою кожна з них додала снаги до виходу українського слова з кіл заблокованості в широкий світ вічних змагань за гідне життя людини й інтелектуальний простір». Їхня творчість відкриває нові перспективи думки, що їх відкривала Леся Українка та продовжує відкривати наша сучасниця, яка завжди має в собі пієтетне ставлення до Лесі Українки — «її душа скарби правдиві береже». Вони викарбували, вистраждали у своєму серці велику силу любові до народу, до України, зберегли висоту етики краси своєї душі, «…збудували державу Слова за правилами, зразкової витонченості його краси — Леся Українка і Ліна Костенко — дивовижне співзвуччя, паритетна суголосність (наче й немає між ними часової відстані), особлива духовна спорідненість…» Але вони не тотожні, бо мають незалежність власного художнього світу як свідчення європейського типу митця.
Це — лише один розділ багатогранної монографії. Але який розділ! Науковець повертає наш розум, наші серця до глибокого усвідомлення, що єдине багатство на землі — то багатство душі, яке належить людству і епохам. Це багатство неможливо компенсувати будь-якими матеріальними статками та взагалі нічим. Чиста душа вартує тільки доб-
рим намірам, добрим справам, сумлінною працею.
«…Ще не було поетів для епохи, але були поети для епох» — Леся Українка і Ліна Костенко уславили Україну чистим золотом Правди, склали славу українству в усьому світі, вивели наше національне мистецтво на рівень вищих європейських критеріїв. Їхня творчість збагачує нас духовною енергією. За словами Івана Франка, що «…читаючи поезії великих майстрів слова, на хвилю, немов перестаємо бути самим собою, поетичне слово пориває нас із собою…».
Творчість феноменальних поетес, на мою думку, має великий виховний вплив, бо вони, як сказав Остап Вишня, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні.
Леся Українка і Ліна Костенко — генії світового зразка, наша гордість, наші найвеличніші постаті — світочі, садівники правди, людської любові і доброти.
Маємо велике щастя насолоджуватися кришталевою чистою поезією, відкривати свій клапан серця до Високої поезії, яка є взірцем дивовижної ерудиції, досягнутої колосальною працею, величезним рівнем багатогранних художніх відкриттів. До такої поезії треба збиратися як до вогнища, яке зігріває тебе.