У філії Федерального архіву Німеччини в місті Людвігсбург (земля Баден-Вюртенберг) зберігаються матеріали розслідувань правоохоронними органами цієї країни нацистських злочинів під час Другої світової війни. У деяких із них згадується і наше місто.
Так, у документі центру розслідувань масових злочинів при прокуратурі Дортмунда від 15.02.1972 р. повідомляється про розшук колишнього коменданта й офіцерів пересильного табору Dulag 172, підозрюваних у розстрілах радянських військовополонених. Кадровий склад Dulag 172 близько 1 липня 1941 р. досяг першого місця дислокації у Дубно, а на початку серпня прибув до Звягеля. В останньому на території міської школи (мається на увазі сш №2 — Л.К.) був створений табір, який незабаром заповнився військовополоненими. Через три тижні кадровий склад Dulag 172 перемістився у Житомир. Згадується розстріл командою вермахту не менше 10 полонених у Звягелі. Якщо жертви, які падали у вириту на території табору яму, виявляли ознаки життя, їх добивав пострілами з пістолета капітан Макс Р. (за німецькими законами, розголошувати прізвища підозрюваних і свідків заборонено — Л.К.).
Густав Г., який під час окупації займався усуненням дефектів на телефонній лінії Звягель-Житомир, розповів на допиті 28.03.1973 р., що табір для військовополонених знаходився в центрі Звягеля, навпроти управління поліції. Він був обнесений муром висотою біля 1 метра і колючим дротом. В’язнів можна було бачити з вулиці. Метрів за 300 від табору розміщувалася телефонна станція. Від одного з її керівників Г. почув, що з табору щодня, переважно вранці, вивозили трупи.
Інший свідок, Герман Г., який до війни мешкав у Звягелі, а під час окупації працював столяром від будівельної фірми «Готтшальк», на допиті 7.05.1973 р. розповів, що звягельський табір був обнесений дротяною сіткою з колючим дротом зверху. Висота загорожі становила близько 220 см. Військовополонені, які працювали на підприємстві фірми «Готтшальк», скаржилися Г. на жахливий голод, що панував у таборі. Траплялися навіть випадки, коли полонені вживали м’ясо, яке вирізали із сідниць померлих товаришів.
Алоїз В. служив єфрейтором у музичному взводі 268-го резервного гренадерського полку, який влітку чи восени 1942 р. було переведено до Звягеля і розквартировано в одному з бараків на східній околиці міста, неподалік від ріки Случ. На допиті 8.05.1973 р. він згадав про військовополонених, які рубали дрова у бараку. Кількість працюючих спочатку становила 15-20 чоловік, пізніше скоротилася до 8-10. Вранці В. або його товариш по службі йшов пішки за ними до табору, де, за його оцінкою, перебувало 1000-2000 полонених. Біля воріт табору охоронці передавали в’язнів у його розпорядження. В. стверджує, що добре ставився до полонених і не мав потреби у суворому нагляді за ними. В той час, як полонені рубали дрова у бараку, він замикав двері на засув і йшов до своєї кімнати, а між 14:00 і 16:00 повертав їх до табору. За роботу вони отримували від нього хліб, за який були дуже вдячні.
Пізніше звягельський табір згадується вже як філія основного табору Stalag 301. У Федеральному військовому архіві у Фрайбурзі зберігається наказ командуючого у справах військовополонених в Україні від 25.05.1943 р. про ліквідацію з 1 червня філії Stalag 301 у Звягелі. Натомість Stalag 358 мав створити тут невеликий трудовий табір, розрахований приблизно на 100 осіб.
Ще два табори у Звягелі згадує на допиті в ізраїльському місті Ейлат 13.12.1965 р. Геня Л. Під час розстрілу євреїв Баранівки на початку 1942 р. їй вдалося врятуватися бігством. Через деякий час Геня прийшла у Звягель, але десь наприкінці 1942 р. потрапила в руки місцевих поліцаїв, які привели її у табір біля залізничної станції. У ньому знаходилось 200-300 євреїв, чоловіків і жінок. Дітей і людей похилого віку серед них не було. Іноді сюди у супроводі поліції прибували євреї-кравці, які раніше жили в одному таборі з військовополоненими. В районі залізничної станції також існував табір для циган. Приблизно на початку 1943 р. він був ліквідований, а його в’язні розстріляні за межами міста. Наприкінці 1943 р. Геню і ще кількох євреїв направили працювати в інше місце, звідки вона втекла. Наявність табору біля залізничної станції підтверджується також спогадами місцевих жителів А.М.Пасічник і П.І.Яновича.
Серед документів Людвігсбурзького архіву є також протоколи допитів слідчими радянської військової адміністрації в Берліні кількох німецьких військовополонених, котрі влітку 1941 р. «відзначилися» під час масових розстрілів єврейського населення Звягеля та інших міст. Фрідріх Е., який служив у 3-му взводі 3-ї роти 9-го резервного батальйону поліції, на допиті 11.02.1947 р. розповів, що його взвод разом із підрозділом СД входив до сумнозвісної «айнзацкоманди» 4a. Приблизно у середині липня 1941 р. вся команда у складі близько 80 осіб прибула з Рівного до Звягеля. Одразу після цього функціонери СД наказали всім євреям-чоловікам з’явитися до будинку СД для реєстрації та відправки на роботу. Прийшло біля 200 чоловік. Всі вони були заарештовані та протягом 4-5 годин утримувалися під вартою поліції у подвір’ї СД. Приблизно о 16-й чи 17-й годині заарештованих у супроводі 3-го взводу поліції вивели за межі міста. Усі йшли пішки до місця страти, яке знаходилося близько 300 м від околиці міста. Розстрільна команда складалася з 20 чоловік, з яких половину становили есесівці, а решту — поліцейські. Жертви, котрих підводили до ями групами по 20 чоловік, мусили стати спиною до стрільців, а інші приречені чекали своєї черги на віддалі біля 200 м. Команду «Вогонь!» віддавав оберштурмфюрер Г. Після розстрілу кожної групи функціонери СД робили контрольні постріли з автоматів. Потім підводили наступну групу. Серед розстріляних були лише чоловіки віком від 25 до 65 років. Засипали яму ті поліцейські та есесівці, які не входили до складу розстрільної команди. Особисто Е. розстріляв тоді 10 громадян. Він називає імена інших поліцейських, співучасників цього злочину.