Цю статтю-спогад написала дочка Ірина із розповідей, які запам’ятала ще зі шкільних років до 1978 року про батька Леоніда Антоновича Загорудька (1919-1980 р.р.). Вона переконана, що історія її батька, який, попри всі жахи війни, невиліковні фізичні й душевні рани, не занепав духом, а продовжував жити, віднайшовши справжні цінності життя…
Кінець року — листопад. Ось уже п’ять місяців, як іде війна. У всіх свій фронт — у білорусів, українців…
Хто може тримати зброю, — до війська, хто йде в партизанські загони, — об’єднуються в підпільні організації. Інші працюють на військових заводах по дві-три зміни. Всі сили кинуті на захист Батьківщини. Все — для перемоги! Все — для фронту!
Ось і мені випала місія: ворог вже під Москвою. Прощатися з тайгою Владивостока й останні слова нареченій: «Надя, прощавай!» Чи зустрінемося ще коли — невідомо. Скільки раз хотілося побачити її, Москву, але не за таких обставин, як тепер… Та на оглядини немає часу, у розпорядженні лише 2 години — віддати документи і добратися назад до станції Сергіївка — передмістя, йти від колії трамвайної з півгодини, а там вже передова — лінія фронту.
Заняття були лише два дні, а потім — зміна одягу на «морську піхоту». І в бій — третє грудня. Мороз хапає 40-градусний за ніс, за щоки, пальці… П’ять хвилин для підняття духу, сто грам фронтових для сміливості — і вперед, в окопи: всі по своїх місцях. Декілька хвилин, що здавалися вічністю. Гуркіт літаків, вибухи бомб одна біля одної. Пекло-пеклом, не встигли оговтатися від повітряної атаки, зібрати поранених, як знову ревіння танкових двигунів, а позаду шеренгою — німчураки. «Підпускайте ближче, бо мало патронів», — пролунав наказ. «Стріляти до останнього патрону…» І вперед, назад — ні кроку, бо позаду — Москва».
І всі, як один, хто міг рухатися зі зброєю в руках, але без патронів, рвонули з окопів під команду: «Вперед! За Родіну! За Сталіна!».
Щось обпекло ліву руку і ліву ногу — підкосили, гади. Але ще не все — я можу повзти. Підповз до командира — мертвий, пістолет порожній. І темінь — все стало темним. Отямився — ніч і голоси, знайома мова. Та це ж німці ходять дострілюють і росіян, і німців — лише піднімають офіцерів.
Ця мова знайома мені з дитинства, мачуха — німкеня. Скоріше, щоб пройшли повз мене: «Цьому — капут», — і пішли. Вдень знову летять снаряди, ось один летів і не розірвався, котився прямо на мене — знову пітьма, морок, лише встиг палець руки правої взяти в рот і побачив лик рідної матері Катерини, яку не пам’ятав, бо та померла, народивши мені сестру Раїсу 1921 року. Знову чути голоси. Не знаючи, скільки годин, з якого напрямку повз, підняв, зібравши останні сили, руку. Підбігли санітари, побачивши, що зарухався, а крику не було — ангіна така, що говорити не міг, бо їв сніг замість води…
І знову в «теплушках» дорога назад в Іркутськ. Страх, бо ноги вже почала точити гангрена. Операційна… Скільки їх було — 2-3, ні — дванадцять. Все…
Отямився в моргу, налякавши санітарку. Молода кров прагнула жити, зашевелився. Крик, гвалт, зібрала б лікарів, та вони всі зайняті, адже таких, як я, був цілий ешелон, найтяжчих взяли в першу чергу.
Прошу: «Дай їсти, а потім, якщо залишуся жити, віддячу, а ні — так і буде». Принесла капусту тушковану. «Ні, дай м’яса». Принесла і погодувала пельменями. «А що з руками і ногами?» «Немає». «Як немає? Я ж повз… Навіщо жити? Нема для чого? Кому я треба такий?» «Льоня, я тебе виходжу, мене Вірою звати».
Таки й підняла, і виходила, і в Ташкент повезла на реабілітацію. Там і знайшла нагорода — одна, друга: орден Великої Вітчизняної війни І ступеня та Червоної Зірки.
Та тільки закінчилася війна — повернувся додому, у Новоград-Волинський, де дали маленьку хатинку біля школи-інтернату. Торгував махоркою, як і в Ташкенті, на залізничному вокзалі. Але потяг до землі-годувальниці переборов. Так опинився в селі Наталівка. Дали дозвіл на утримання коня, як засобу пересування для інваліда І групи.
Із часом знайшов мету в житті — це діти, яких і народила жінка Ольга з Несолоні. Все життя присвятив дітям.
Рустам Джамалиев:
«Умереть — так только за Отчизну,
Жить — так только Родиной дыша…»