Підрозділ зв’язку, в якому служив унтер-офіцером Вільгельм В., з’явився у Звягелі у листопаді 1941 р. За спогадами свідка, їх розмістили за межами міста, у будинку, схожому на замок. Завдання підрозділу, що складався з двох рот, полягало у виявленні підпільних засобів зв’язку в радянських укріпленнях. Перебування свідка та його товаришів по службі у Звягелі було короткочасним.


Досить цікавими є свідчення Рудольфа В., який від осені 1941 р. служив жандармом у Звягелі: «Спочатку жандармерія була розміщена у будинку в місті. З часом, коли кількість службовців збільшилась, нас розмістили у т.з. «замку» на околиці Звягеля. Я особисто ніс, переважно, внутрішню службу, мав у «замку» власне приміщення. Серед іншого був також відповідальним за виплату грошового забезпечення української міліції. Гроші (російські, виготовлені німцями) ми отримували із Житомира. Унтер-офіцерами української міліції були фольксдойче, які жили в Україні... У Звягелі існувала також німецька цивільна адміністрація. Через коричневу уніформу її службовців ми називали «золотими фазанами». На Різдво 1942 р. пішли чутки, що партизани хочуть зайняти місто. Я мусив терміново навчати співробітників цивільної адміністрації поводженню з ручними гранатами. Вночі «золоті фазани» знаходилися в нас у «замку». Дуже сміливими у цій загрозливій ситуації вони мені не здавалися... Одного вечора я зустрів на вулиці, поблизу табору, обнесеного колючим дротом, єврейку-лікаря. Ця жінка, яка володіла німецькою мовою, розповіла, що працює там у лазареті та іноді може залишати табір. Вона нарікала на свою нещасну долю... Взимку 1941-42 р.р. євреї-чоловіки приносили дрова і палили груби у нашому службовому приміщенні. Більшість із них трохи говорили німецькою мовою. За шматок хліба вони були дуже вдячними... На початку 1943 р. я захворів і лежав у лазареті, що знаходився в колишній школі, а після операції та одужання повернувся до Німеччини».
Його колишній колега по службі Карл В. прибув до Звягеля на початку грудня 1941 р. Ось уривок із його розповіді: «Ми були першими службовцями жандармерії та охоронної поліції. Але в казармі вже знаходився загін української міліції, який до цього часу здійснював поліцейську владу. Цей загін був сформований комендатурою вермахту і складався приблизно із 40 осіб. Ним керувала одна жінка-фольксдойче, яка була звільнена з посади навесні 1942 р. через захворювання легенів. Українська міліція носила тоді російську уніформу. 1942 р. створено «шуцманшафт» (охоронну поліцію). «Шуцмани» отримали сині мундири колишньої пруської охоронної поліції. Для забезпечення безпеки всіх поліцейських міста і гебіту розмістили у колишньому готелі. У цьому ж будинку знаходилася жандармерія... Головним моїм завданням була охорона шосе. У першу зиму я найняв у звягельського бургомістра молодих українських чоловіків і жінок для очищення шосе від снігу. Пізніше посилював поліцейські опорні пункти, щоб запобігти нападу партизанів... Зі слів одного візника-фольксдойче, який підвозив мене до посту, однієї ночі, навесні 1942 р., підрозділ української міліції перебіг до партизанів. Нібито, перед цим до них у казарму заходив російський офіцер і підмовляв українців до переходу на інший бік. Потім у Звягелі створили нову міліцію... Навесні 1942 р. багато військовополонених померло від висипного тифу. Їхні трупи ховали поблизу табору... Навесні 1943 р. мене перевели до Бердичева». До речі, А.Пасічник теж згадувала, що німецька поліція розміщувалася в 2-поверховому будинку біля міського парку. Інший старожил, П.Янович, особисто бачив на цьому будинку вивіску з написом «Гестапо». Потім він читав оголошення про те, що Гестапо переїхало на правий берег Случі.

Колишній єфрейтор польової жандармерії Август Ф., який прибув до Звягеля у червні 1942 р. у складі комендатури вермахту II/436, відповідав за поховання на військовому кладовищі. За його оцінкою, на ньому налічувалось близько 5000 могил, і під кінець кладовище було майже заповнене. Тут були поховані німецькі солдати, українські поліцейські та посадовці з Рейху. «В одному населеному пункті поблизу Звягеля, — розповідає свідок, — партизани вночі здійснили напад на будинок, в якому мешкав «золотий фазан». Це мав бути ландвірт, котрий здійснював нагляд за сільським господарством певної території. Були вбиті також водій вантажівки і німецький персонал. Всього тоді було 6 чи 8 трупів, яких поховали на кладовищі з військовими почестями. У Звягелі існувала українська пожежна капела, яка грала в таких випадках. Іншим разом партизани розстріляли багато співробітників OT (абревіатура будівельної організації «Тодт»). Мова йшла про 21 труп, лише один залишився живим. Партизани зігнали співробітників у підвал службового приміщення і там розстріляли. Я особисто бачив ці трупи і велів їх покласти у труни. Потім їх перевезли вантажівками у Звягель. Важко пораненого співробітника доставили у житомирський лазарет... Із табору для військовополонених щодня по буднях у моє розпорядження передавали російських в’язнів: 15 — для цеху з виготовлення трун і 25 — для робіт на кладовищі. Їх охороняли 8 вартових (підрозділ охорони тилу або місцеві поліцейські). Крім того, я мав 32 українських цивільних, із яких 4 — були кваліфікованими садівниками. Щодня було багато трупів: загиблі на фронті солдати або вбиті партизанами. Небезпека з боку партизанів постійно зростала, перш за все, нападали на неозброєних співробітників OT. Автомобілі вермахту могли рухатися лише у колонах... Німецькі поліцейські носили зелену уніформу, а українські — темно-синю. Крім того, у Звягелі знаходився загін козаків, який нараховував близько 160 осіб. Його офіцери теж були козаками. Цей частково кінний загін перебував у підпорядкуванні коменданта гарнізону і використовувався для боротьби з партизанами... Якось узимку місцеві поліцейські закували в кайдани двох партизанів, погнали їх у подвір’я і залишили там замерзати. Я особисто бачив ці трупи, що лежали у снігу, почав сваритися з українцями. Але мені сказали, що партизани зробили б те ж саме». Ф. повідомляє також, що комендатура II/436 пізніше була перенумерована на I/325, яка складалася з 23 осіб. Комендантом гарнізону був спочатку капітан Кун, а після нього — майор Дюне, начальником польової жандармерії — лейтенант Данкерт.
Разом із єфрейтором Ф. 1942 р. до Звягеля прибув унтер-офіцер Евальд К. На допиті він розповів: «Я також належав до польової жандармерії. Моє завдання полягало у проведенні перепоховань полеглих німецьких солдатів. У наше розпорядження підрозділи вермахту щодня давали вантажівку. Ми мали 5 постійних українських робітників, один з яких був перекладачем. Об’їжджали без плану, а часом — за планом околиці Звягеля і шукали розрізнені солдатські могили. Одним із моїх головних завдань була також ідентифікація трупів. Полеглих потім ховали у Звягелі на військовому кладовищі. Увечері я мусив писати звіти у 5 екземплярах і передавати їх офіцеру, відповідальному за військові поховання».