Малина — на передову

Софія (імена в матеріалі змінено) дорікала Ігорю:
— Ти ж іще як слід не оклигав! Це ж треба в кущі лізти!
Ігор усміхався дружині:
— Та я скраю малину збиратиму. Та й здоровий я. Як бугай!
— Умгу, бугай. Все одно переживаю. Досі відійти не можу, коли тебе в госпіталі покаліченого побачила.
— Не покаліченого, а пораненого.
— Та яка різниця? Дивися там…
— Та добре…
* * *

Малина на узліссі біля річки поросла рясно. Від ваги ягід гілля просто вгиналося до землі. Ігор визначив: саме перша пішла, і тут ще ніхто не встиг побувати. Мабуть, люди ще не знають, що малина почала спіти. Це вже завтра-післязавтра орава хлине… Та й те — всім вистачить!
Ягоди збиралися швидко. За хвилин двадцять — літрова банка.
Ігор по малину не ходив років п’ять-шість. Багато чого за ці роки відбулося. Встиг закінчити «виш», одружитися, обзавестися сином і, навіть, повоювати на Донбасі. На Донбасі…
Найстрашніше там було в перші дні. Потім до всього поступово звикали. До крові, до пошматованих або обгорілих тіл…
В останні дні перед пораненням їх — Ігоря і його бригаду — перекидали по лінії фронту. Ох і «накришили» вони «сєпарів» своєю «гаубицею», в дуло якої, як казав Софійці, відро влазить!
Як зараз бачить події того дня. Перекинули їх до Вуглегірська. Але там повідомили, що є загроза утворення «котла». А наступного дня на них посунула піхота «колорадів». Тоді дивувалися: наче їх уже не повинно було б бути, гадали, що їх всіх перебили.
Капітан, їхній командир, віддав наказ вогонь поки не відкривати. А міномети використовувати тільки по важкій техніці. В очікуванні бою в одного бійця здали нерви, і він порушив наказ командира — почав поливати свинцем ворога. Строчив із кулемета. Його потужні кулі розривали наступаючих на шматки. Стрільця ледь відірвали від зброї. А руки його ще якийсь час перебували в тому ж положенні, ніби він і далі строчить по ворогові.
Коли пішли подивитися на загиблих, то вжахнулися. То були юнаки від 16 до 20 років. Ось кого вже посилають на смерть!
Війна…
А потім пішли танки. Та важкі гармати Ігоревої бригади всіх їх знищили.
Затим уже самим довелося вибиратися із цього плацдарму. Зв’язку не було. Йшли навмання. Розпорошені. До них тоді прибився лейтенант. Він був з якоїсь іншої частини.
Десь узявся капітан. Привіз три буханці хліба. Кинув на їхні манатки, а сам скочив у машину.
Бійці йому: «А що ж нам самий хліб?»
Коли авто рушало, командир грізно кинув: «Он є погреба. Там є їжа!..»
У погребах знаходили, хіба що, картоплю і буряк. Картоплю варили, буряк гризли.
І йшли далі. Полями, кущами… Вдалині побачили відсвіт фар. Ворог чи…
Ні, то були наші. Водовоз. Напилися досхочу води. Ще побачили машини. Наші. Вони везли тіла загиблих бійців.
Незабаром проминули Попасне. Виснаженими дісталися до Артемівська. В ньому формували нові групи.
А потім було важке поранення. Міна розірвалася поряд з Ігорем. З поля бою його на своїх плечах виніс капітан. Його командир.
* * *

Зі спогадів Ігоря повернув гул якогось авто. Іномарка. Чорна. Під’їхали до річки. Із салону вилізло троє молодиків і дві стрункі світловолосі дівчини. Одна з них подивилась у небесну синь, заплющила очі і солоденько потягнулася:
— Красота!
Друга кралечка докинула:
— А запахи!
Довготелесий, в розмальованій футболці, парубок заходився із багажника авто виймати клунки. Він насвистував якусь мелодію.
Другий прибулець-коротун копирсався з наметом. Лише третього, коренастого шатена, зацікавив незнайомець, котрий сидів на пеньку на узліссі.
Наблизився до нього.
— Ей, браток! Ягадкі сабіраєш?
Ігор мовчки крутнув головою, мовляв, і не привітався, бурмило.
— Та назбирав уже, — відказав з притиском.
— Вот і харашо! Асвабаждай мєсто.
Посмішка з лиця Ігоря почала зникати. Тепер обличчя вкрилося іншими рисами: суворості, осуду, зневаги до цього випещеного бегемота.
Ігор терпляче зносив нахабство цього гевала. Та знову посміхнувся. Але ця посмішка вже ніяких шансів цьому зу-
хвальцю не залишала.
Однак стримано спитав:
— Чого б то? Тут місця усім вистачить. Он які простори неохопні. Всюди чудові краєвиди. Насолоджуй казкою душу і серце.
Коренастий реготнув:
— То ти єщо і поет?
— Чого вам, хлопці, треба?
Бурмило озирнувся, відтак кивнув у бік дівчат:
— Нє відєш, ми с тьолками.
— Та хоч із бугаями!
— Слиш, абаригєн. У нас нє та орієнтация, што ти падумал. Кароче, валі атсюда по-харошему.
— А то що буде?
— Больно будєт. Очень больно.
— Невже?
В їхній бік уже сунули коротун і довготелесий.
— Шо тут, Вадік?
— Та вот мєстная борзота піда…мі нас обозвала.
— Шо-о?!
— Ага.
Відчуваючи, що зараз «почнеться», Ігор за пеньок відсунув відерце з малиною. Сам підвівся.
Так і сталося. Коренастий викинув правицю вперед. Але Ігор вправно її перехопив. За мить нападник лежав у траві. Тут підскочив довготелесий. Однак удар у щелепу звалив і його.
Наляканий коротун, спотикаючись, кинувся до іномарки. Витяг із багажника битку і помчав своїм на підмогу. Та коли побачив, що його приятелі знову «літають» у повітрі, — чесанув у кущі. За ним, із вереском, побігли і дівчата.
Коренастий і довготелесий із землі не підводилися, стогнали.
Ігор підійшов до авто, відпустив гальма і штовхнув.
Іномарка, набравши швидкість, шубовснула в річку. Через відкриті вікна в салон стрімко захлюпотіла вода.
Задзвонив мобільний телефон.
— Хто це?
Почув знайомий голос:
— Кузьма!
— Так у тебе був інший номер.
— Накрилась моя мобіла. Як ти там?
Ігор перевів погляд на коренастого з довготелесим, які, тримаючись за боки і погрожуючи йому кулаком, плелися до лісу.
— Я вже в нормі. Скоро буду. А ви як?
— Сєпарів б’ємо.
— Сунуть?
— Не без цього. Сам знаєш.
— А я ось малини назбирав.
— Ну ти даєш! Нам привези.
— Сьогодні моя Софійка з цукром її перекрутить. Так що, посмакуєте. З чайком!
— Я вже чую її аромат! Вези вже її скоріше. Та й ти нам тут потрібен.
— Зрозумів…
Ігор підняв відерце із запашними ягодами. І, продовжуючи телефонну розмову із побратимом із передової, почав спускатися із косогору.
А на узліссі стояла купка молодих людей. Дехто з них натискав кнопки своїх мобільників…
Микола МАРУСЯК