Якщо в невеличкому населеному пункті знаходиться одна-єдина кафешка-бар, то й, звісна річ, усі любителі міцненької там і отираються. Щоправда, не всі гамузом вони біля цього «закладу» збираються, бо важливу роль тут відіграють певні суттєві чинники: час доби (хто коли прокинеться і в якому місці), стан душі і тіла, наявність грошей у кишені і настрій рідної другої половини.
Цього ранку, ледь відкрився генделик, як біля нього із «палаючими трубами» з’явилися троє, вже підтоптаних життям, чоловіків.
У центрі уваги був Яким Бумцало. Взагалі-то, цей вайлуватий, сухорлявий чолов’яга завжди викликав зацікавленість у односельців. Річ у тім, що з кафе-бару Якима майже щоразу забирала дружина Ярина. Не має значення: встиг той ковтнути чи не встиг. Забирала зі скандалом. Всім випивохам тоді місця мало стає. Благо, що кущі поряд, є де порятуватися…
Певне, Ярина мала і цього разу прийти до генделика. Та…
— Якимку, — крутячи головою на всі боки, ніби здивовано, озвався приятель Петро. — Щось у лісі крупне здохло.
— Ду-уже крупне, — скалячи зуби, докинув і Михайло.
— Чого це? — не одразу скумекав Яким до чого хилять колеги по столику.
— Твоєї видри щось не видно.
— І справді: щось здохло здорове. А може, сама видра згинула?! — на те Яким.
Чоловіки почали реготати. Однак з острахом таки позиркували на дорогу.

Яким прочинив хвіртку і ступив на свої володіння. Ступивши два-три кроки, зупинився. Перед ним, мов стіна, виросла його гладка Ярина.
Яким зачудовано звів брови:
— О, вдома! Жива?!
І стіна вибухнула:
— А де я маю бути, придурку?! І чого, придурку, я маю бути нежива?! Га, питаю?! Ку-ди?!!
— В… в ха-хату.
— Назад! Я тобі зараз дам «ха-хату»! Не пущу!
— А де я…
— Де хочеш! Он під яблуню лягай. Проспись спочатку, а потім побалакаємо. Про жизнь вєсьолую!
Яким, коливаючись, поникав двором. Відтак поплівся до сараю. Проте, всередину приміщення не зайшов, ліг на копицю соломи біля дощатої стінки. І тут-таки захропів.
А тут Ганна до двору.
Ярина недолюблювала цю «сороку на селі». Але ж сусідка вже увійшла до двору. І закудахкала:
— Яриночко, мила, щоб ти чула!..
Одне слово, Ганна й розповіла Ярині про ту розмову біля генделика, невимушеним свідком якої стала.
Ярина, почувши таке неподобство на свою адресу, стягнула докупи широкі чорні брови, під якими ховалися чорні очі, але в якусь останню мить вони раптом почервоніли, і крізь зуби процідила:
— Я його «іздохну»! Я його…

Ніч була прохолодна. З приморозком.
Ярина вийшла на ганок, позіхнула, солоденько потягнулася, розкидаючи руки вбоки, наче злетіти прагла. Та під ногами жалісно заскрипіли дошки, і Ярина опустила крила, тобто, руки.
Біля сараю задзвенів ланцюг. З великої буди виліз… Яким.
До нього в цій буді жив Трезор. Здоровенний собацюра. Здох. Від старості.
— Ну й що ти наробила? — ображено спитав Яким дружину, стоячи на чотирьох, як пес. Та, видко, згадав, що він людина, — став на ноги. — Навіщо ти мене на ланцюг посадила?
— Щоб знав! — гарикнула Ярина.
— Що «знав»?
— Як язиком ляпати, алканавт! Скільки вже пить можна, га? Розум уже пропив!
— То п’яне тіло треба було прикувати?
— Не кантувать же.
— Дай пасатижі.
— Навіщо?
— Розігнути ланку на ланцюгу. І де в тебе стільки сили?..
— На десятьох, таких як ти, вистачить!
— То даси пасатижі?
— І не подумаю!
— То хоч похмелитися дай.
— Зараз.
Повернулась Ярина з літровою банкою.
— На! — протягла сиву рідину чоловікові.
В того аж у очах проясніло:
— Що то є??!
— Не вгадав! Сироватка. Хлебчи! Помічне. І корисне. Їсти принесу пізніше. Якщо заслужиш.
— Дай пасатижі! — рявкнув Яким.
Ярина підступила до чоловіка, нахилилася до його вуха, просичала:
— Ще раз гавкнеш, то підеш слідом за Трезором.
Яким знов став на чотири кінцівки, підчалапав до стінки сараю, згріб рештки соломи і поніс її в буду.

Минув тиждень. Яким так і жив на прив’язі. У Трезоровій буді. Одного разу пробував звати людей на порятунок. Та коли побачив Ярину з кілком у руках, миттю забився в буду і спроби про допомогу облишив.
Ярина справно, як колись Трезора, двічі його годувала. Вранці і ввечері. Ніякісінького жалю до чоловіка не відчувала. Таку мала натуру. Недарма в селі її побоювалися.
На сьомий день захвилювалися Якимові приятелі.
— Ніхто нічого не знає, — сказав Петро. — Де він, що з ним... І та видра мовчить.
— Ти в неї питав?
— Люди кажуть.
— Треба йти до нього додому, — мовив Михайло.
Петро, мов навіжений, замахав руками:
— Я не піду!

Ярина сиділа на табуретці біля ганку і перебирала торішню квасолю, побиту жучком. Підвела голову на скрип хвіртки.
— А! Собутильник!
Михайло зіщулився. Пробелькотів:
— Здрастє.
— Здоров, алкан! Чого тобі?
— А…
— Бе!
Аж тут задзвенів ланцюг.
Михайло на звук повернув голову. І його вмить зморозило. Язик занімів. Лише Якимові кивнув головою, що означало «Привіт».
Яким же прошепотів:
— Принеси пасатижі.
Михайло не розібрав його слів. Проте гаразд зрозумів, що до чого. Позадкував до хвіртки.

А вже десь через годину, може, трошки пізніше, до обійстя Бумцалів завітали правоохоронці.
Ярина перед ними стала стіною, з ломакою в руках:
— Не ваше собаче діло, що робиться на моїй приватній власності!
Довелося викликати підмогу.
Якима звільнили. Той, щасливий, давши покази, чкурнув у сусіднє село, до родичів.
З Яриною розбираються. За нею таки є склад злочину: насильно позбавила людину свободи. А ще вона перешкоджала правоохоронним органам виконувати свої обов’язки.
Проте останнє слово ще має сказати суд.