Приходять генії до нас в життя,
Та переважно, жаль, із неба далини,
А нам би мудрість їх в своє буття,
Щоб не гірчили дні, як полини.
Щоб вчасно, озирнувшись навкруги,
Не винаходили і колесо, і віз,
А просто порівняли на ваги —
Й помилок не ковтали сліз.
Здається, вже навчився жити світ,
Свої закони є й якась межа.
Питайте, люди, в геніїв одвіт,
Де праведна проходить в нас стежа.
На перехресті розмічених доріг,
Не йди туди, де світить злато,
А йди на батьківський поріг,
Де є сумління і любов, і дух багатий.
У златі жоден геній не зростав,
Себе на міць випробував завжди,
Трудом і Божим даром осявав
Своїх досягнень нелегкі плоди.
Живе у пам’яті нашій Людина, яка прижиттєво не мала змоги видати свої труди. Жила праведно і скромно. Людина-навчитель, який простелив путь, де можна легко і щасливо крокувати, сповідуючи найкращі людські якості — сумління, чесність, доброту, дружбу, любов… Це ті Божі закони, за якими повинна жити людина.
За цими законами жив Юрій Іванович Ковальський, щоразу повертаючись до рідного родинного порогу, де в маминій щирості і любові вбачав своє подальше існування, де заснувався його рід, його «корінь і крона», де можна зачерпнути прадідів­ського міцного духу. Просто і відверто зізнавався людям: «Я — Ваша Людина».
Я славлю чесність, чистоту,
Вершин душевних ясноту,
З яких майбутні далі видні.
На превеликий жаль, ми згадуємо і цінуємо геніїв після того, як вони покидають нас. Пихаті і зажерливі людці не спроможні оцінити те, що подароване небесами і розділяється на всіх, а не на окремих.
Це добре розумів Юрій Іванович. Дитя репресованого батька з дитинства бачило жорстоку несправедливість і, здавалось, мав би жити озлобленим на весь світ, але він своїм прикладом показав майбутнім нащадкам, як має жити людина на землі, запрошуючи до відповіді: «Чого ми тут, на цій землі?».
Мені наснилась доброта.
Ви чуєте, явилась!
Та доброта, їй-Богу, та,
Яка намріялась, наснилась!
Моє життя — в моїм народі.
Мій океан — людські серця.
Перед всією Україною
Я служить народу поклянусь…
У кожному рядочку є зернина, яка наставляє людину на роздуми, вказує, як правильно діяти у житті:
Найдорожче — хліб і мир,
Найсвятіше — Батьківщина.
Якщо хоч раз ти зрадив на віку, —
Нема тобі ніколи виправдання.
Ніхто ніколи нас не переможе,
Якщо ми будем ближнього любить.
А наша мова невмируща
Вогнем досвітньої зорі
Папоротіє: Квітнуть ружі
В душі у кожного із нас.
А щастя моє — це причастя
До праці, до хліба святого
Моєї Вітчизни,
До правди, до всього людського…
До найріднішої людини-матері звучать синові слова, навчаючи:
Мамо, я кланяюсь Вам за науку,
За сонце, відкрите в ясне майбуття…
Я, мамо, йду до Вас через літа, через розлуки.
Цілую Ваші мудрі руки, як сонце, теплі, без прикрас…
Коли ж не стане в мене Мами, —
Не буде сонця в мого дня.
А з якою відданою любов’ю ставився до своєї родини, до дружини Галини:
Я все своє життя і світ
Твоїм ім’ям назвав би…
Ні разу я, в кінці кінців,
Дружини вірної не зрадив…
Звертаючись до свого сина Юрія, повчав:
Ненавидь зло, брехню, облуду,
Що поміж нас, немов іржа,
Всім ворогам — нехай не блудять —
Показуй сміло, де межа.
Донечку Лесю прохав:
Дівочу честь і гордість бережи,
Це все, що є в тобі святого,
Приймай життя одкрито й строго,
Завжди остерігайсь отрути лжи.
Остання заповідь: своїх батьків
Шануй і не цурайся роду.
Він дав тобі і честь, і вроду,
Продовжуй славний рід поліщуків.
Юрій Іванович до безтями залюблений у свій рідний край.
Нагадував, що тільки ми, діти природи, зможемо зберегти красу своєї землі, віддаючи шану нашим пращурам:
Не наступлю на травинку: в кожнім стеблі —
Кров дідів і батьків — не водиця…
На душі й в природі — чисто, світло, ясно:
Трави і дерева — то, здається, ми…
Нехай, бува, не вірять нам на слові,
Та до природи, як і до людей,
Ми маємо тривкий запас любові.
А скільки чарів для душі відкрито…
Як щиро, як віддано любив життя Юрій Іванович, намагаючись всіма силами прикрасити його чи добрим словом, чи віршем, чи піснею, чи, навіть, поглядом…
Нам, землякам, є в кого вчитись:
Життя, як білий день, просте,
Життя, як білий світ, прекрасне.
Життя — це сонце в небі ясне —
Велике, тепле, золоте.
Життя ніколи не вмирає…