Наш рідний край подарував Україні Юрія Ковальського — поета порядності, духовної неповторності, мужньості і совісті, журналіста-патріота, редактора газети «Звягель-інформ». А чи достатньо ми про нього знаємо?

---

Народився Юрій Ковальський у селі Суховоля — центрі Полісся, 1 травня 1938 року, у сім’ї хліборобів. Зростав без батька, якого розстріляли до народження сина — радянська влада зробила його ворогом народу, як і багато українського цвіту нації. Розстріляли 37-го, реабілітували у 58-му. Болюча та незагоєна рана в сім’ї Ковальських.

Дитинство поета припало на гіркі воєнні і повоєнні роки — один із найважчих періодів його життя. Був і голод, і холод, і важко працював, і недосипав. Підростаючи, тягнувся Юрій до книжки, хотів вчитися в школі. Але її в селі не було, тож доводилося щодня пішки долати
8 кілометрів.

Яким би нужденним не було дитинство поета, а дитяче зачарування поліським краєм, радість пізнання навколишнього світу сонячно відбилися у світлій душі. Пізніше він писав: «Ой, як добре ходити по отчій землі, де навіть повітря — джерельна криниця».

Певно, тоді прийшло до поета усвідомлення життєвого призначення. Він збагнув, що народився, аби розповісти світові про рідну планету Суховолю, оспівати нескорену древлянську землю, її історичні корені, звичаї і обряди батьків, прославити хліборобську працю.

У 1956 р. закінчив Піщівську середню школу, але через відсутність коштів не зміг одержати атестат зрілості. З цієї причини не вступив до університету, тому після школи працював завклубом. Мав задоволення від того, що може прислужитися своєю любов’ю Слову, народній пісні. Його вірші вже друкувалися в районній газеті.

Атестат зрілості одержав восени.

Відслуживши чотири роки на флоті, вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, почав працювати відповідальним секретарем місцевої газети «Радянський прапор» (нині —«Лесин край»). Завжди трудився на совість, не жаліючи сил та здоров’я.

Сім’я Ковальських — Юрій та його дружина Галина — виховали і дали шлях у життя двом талановитим дітям: Юрію та Лесі. Батько завжди навчав їх бути добрими, чуйними до рідних, друзів, колег. Навчав їх жити так, як жив сам — безкорисливо, радіти кожному дню і допомагати людям.

Юрій Іванович захоплював своїм інтелектом, дотепними історіями, теми і сюжети яких розвивав буквально на очах. Усі, хто спілкувався і працював з ним, вважають, що їм неймовірно пощастило. Адже рідко буває, щоб в одному чоловікові вдалося поєднати стільки чеснот: талант, людяність і професіоналізм.

У 1993 році Юрій Іванович став одним із засновників та редактором новоствореної газети «Звягель-інформ».

З моменту заснування свята літератури і мистецтв «Лесині джерела», 10 років поспіль був незмінним ведучим літературних читань та зустрічей. Став талановитим наставником для місцевих кореспондентів, поетів, письменників.

Саме Юрій Ковальський написав слова до гімну міста Звягеля, який сьогодні є офіційними символом міста.

Книги поета побачили світ лише після його смерті. Помер він у 59 років, 9 червня 1997 року. Вірші друкувалися лише у місцевих газетах. І тільки завдяки зусиллям дружини Галини, друзів, міської ради, побачили світ чотири збірки Юрія Ковальського: «Зимові квіти», «Прозріння», «Днів моїх полічено хвилини» та «Вибрані твори».

Пам’ять поета увічнено в назві вулиці, а його ім’я носить Центральний бібліопростір Звягельської бібліотеки.

Посмертно поет нагороджений орденом Звягель і званням «Почесний громадянин міста».

Юрій Іванович не встиг розкрити всю силу свого багатогранного таланту. Однак те, що він залишив, — неоціненний духовний скарб.

Управління культури і туризму, Комунальний заклад «Звягельська бібліотека», Центральний бібліопростір імені Юрія Ковальського 28 квітня в Idea Hub провели Вечір пам’яті поета. Були присутні дружина Галина, знайомі поета та шанувальники його творчості. На заході звучали поезія та пісні на слова поета. Адже пам’ять про поета житиме доти, доки читатимуть його твори.

Гімн Звягеля

Де висока круча, скеля стрімка,
Голосисті дзвони небо торка,
Слава сивих віків, гордих батьків
Плине, наче Случ-ріка.
Ми твої, Возвягелю, дочки й сини,
Рідна Леся з нами сонцем весни.
Слово правди звучить і пломенить,
Наші душі боронить.
Молодої волі стелиться шлях,
Ключ від щастя долі в наших руках.
Піднімайся, рости, садом цвіти,
Слався, місто, у віках!

* * *

Люблю травину і пташину,
Случ, поле, ліс — це все моє,
Та найпалкіш люблю Людину,
Що на добридень подає,
І слово, й руку роботящу,
В долоні лагідне тепло.
Цей світ стократно став би кращий,
Коли б Людей більше було.

Комунальний заклад
«Звягельська бібліотека»