Молоде подружжя Демешків (імена і прізвища в матеріалі змінено), зазвичай, вкладалося спати близько півночі. Саме до цього і йшло.
Наталя, закриваючи на ніч вікно, раптом стривожено гукнула свого чоловіка:
— Ванька! А йди-но хутчіш сюди!
Іван підійшов.
— Що там, «енлео» сіло?
— Гірше. У сусідів світло горить.
— Так і в нас горить.
— Ну, який ти в мене забудькуватий!
— Поясни.
— Літо. Й Івасюки кожні вихідні — на дачі!
— Ну й що?
— Як що? А там хто?
Іван підійшов до вікна. Солодко потягнувся. А відтак дорікнув дружині:
— Вічно ти на сон грядущий якусь проблемку підкинеш. Надвір не виходь.
— А ти куди?
— Піду подивлюся. У вікна.
Наталя сполошилася:
— Не ходи! А раптом там бандити!
— Тим більше. Сама ж підкинула роботку.
— Я ж не казала йти. Можна подзвонити Івасюкам.
— У мене немає їхніх координат.
— У мене є.
— Ось ти і зателефонуй їм. А я тим часом — у розвідку.
— Ваню…
— Що?
— Обережніше там.
— Знаю.

Іван Демешко обережно підійшов до сусідського будинку. Вікна були високо від землі. Мусив ставати ногою на невеличкий виступ цоколя, щоб зазирнути всередину сусідської оселі.
Чоловіку, який метушився по кімнаті, було не більше сорока. Через віконний тюль Іван бачив, як поспішає крадій. Він похапки, здавалося, без розбору, скидав речі до чималенького рюкзака.
«А-а, нервуєшся? Квапишся?» — іронічно-напружено подумав Іван і прикусив нижню губу, дорікаючи собі в думці, що забув прихопити з собою мобільний телефон.
Потім Іван обстежив фасадний бік будинку. З’ясував, що крадій проник через парадний вхід (двері трохи були прочинені). Отже, так само зловмисник і повертатиметься.
Не гаючись, Іван біля сараю знайшов метрового кілка і ним підпер вхідні двері. Хоч молодий чоловік і розумів, що злодій може обрати й інший варіант для втечі.
Ліворуч від себе Іван почув якийсь шурхіт. А за хвилю з-за рогу будинку висунулася Наталчина голова. Очі її розширені, губи щільно стулені.
Очевидно, що Іван не чекав «візиту» дружини. Дратівливо прошепотів:
— Ти чого?!
— Переживаю, — прошелестіла устами Наталя.
Іван їй кивнув:
— Йди додому!
— Ваню.
— Ну?
— Я Івасюкам подзвонила.
— Ліпше би поліцію викликала.
— Вже.
— Що — вже??
— Викликала.
Іван вирячився на дружину. Чому «вже», коли їй нічого не відомо про ситуацію в будинку сусідів?
Наталя наче відгадала думки чоловіка, знову прошепотіла:
— Я відчула, що там не все гаразд. Ну… і це… Шуми звідти чула. І тіні бачила.
Іван на це тільки здивовано-осудливо крутнув головою. Проте похвалив:
— Молодець!
Наталя майже вся висунулася з-за рогу будинку:
— А що там?
— Заховайся! Марш додому! — зикнув Іван.
— И-и.
— Ну!
— Сказала, що не піду! Тим більше, вдома я двері зачинила на ключ. Злодії не залізуть.
— Умгу, — глузливо мугикнув чоловік і кивнув на сусідські двері. — Вони також, мабуть, були замкнені.
І тут на дверях клацнула ручка. А може, замок…
Іван приклав пальця до губ, подаючи дружині знак, аби та мовчала. А сам голосно проказав:
— Громадянине злодій! Будинок оточений! Не робіть дурниць. Пропонуємо добровільно здатися! Увага! Всім приготуватися! — закінчив Іван і тихо захихотів, побачивши неперевершений вираз обличчя своєї дружини.
— Ти чого? — зачудовано спитала чоловіка. — Це я оточила будинок?
Івана ще більше розібрав сміх. Але за хвилю вгамувався, зрештою збагнувши, що зараз зовсім не до сміху.
І саме в цю мить з тильного боку будинку дзенькнуло скло на вікні.
Налякана Наталя прожогом кинулася до чоловіка. Заховалася за його спину.
— Мобільний з тобою? — коротко спитав Іван.
Дружина мовчки протягла йому телефон.
Хоча, чого дзвонити? Наталя вже це зробила.
— Так, — наказав Іван дружині. — Отут, на ганку, присядь, і сиди, як миша.
— А ти куди?
— Я... В розвідку.
— А я боюся.
— Все буде гаразд.

Крадій так поспішав, що не спромігся навіть відчинити «по-людськи» вікно. Тому розгатив стільцем скло і вистрибнув у вікно. Тим більше, зловмисник витлумачив, що за дверима лише одна людина і вона блефує щодо «оточення» будинку.

Іван зрозумів, що запізнився. Злочинця вже і слід прохолов. Однак прислухався до ночі. Стояла тиша. Відтак спробував ще раз викликати поліцейських. За кілька секунд вони під’їхали до воріт садиби. Крадія вдалося схопити за 15-20 хвилин. У сусідському городі. Його видав собачий гавкіт.

Незабаром під’їхало і подружжя Івасюків. Вони неабияк тішилися зі своїх сусідів і жартома називали їх «своїми охоронцями».