Після рясних кількаденних дощів нарешті в березово-осиковому ліску з’явилися перші червоноголовці. А по його краю, ближче до поля, траплялися, навіть, і білі гриби.
Павло Скороход (імена в матеріалі змінено) набрав відро краснюків і пошкодував, що не прихопив із собою ще якусь «тару». Проте тут-таки згадав, що, начебто, коли йшов до лісу, машинально запихав поспіхом легку сумку. На ходу обмацав себе і в задній кишені джинсів таки знайшов господарську клітчасту «торбу».
Вже веселіше побрів узліссям, приминаючи підошвами гумових чобіт невисоку густу траву.
Після знайдених кількох білих грибів, увагу Павла Скорохода несподівано привернув продовгуватий предмет, що вилискував зеленавим боком під променями полуденного сонця. Лежав він біля невисокого куща шипшини.
Чоловіку, котрому перевалило за п’ятдесят, неважко було здогадатися, що то за штукенція така…

Чоловік мешкав у старій батьківській хаті. Жив одинаком. Батько й мати давно відійшли у вічність. Кілька років тому пішла від нього дружина. Забули про нього і його дорослі діти.
Чоловік пив запоями. П’є і по сьогодні. Джерелом добування грошей були смітники, де він вишукував іржавий чорний метал (часом і кольоровий) і здавав його до приймального пункту металобрухту, що знаходився неподалік поселення. А коли з’являлися в лісі (або на полігоні) гриби, то і їх «штовхав» за самогон.
За червоноголовці і білі баба Василина дала Скороходу пляшку оковитої (такою була її такса за відро «хороших» грибів).
Разом із тим стара «бізнесменка», як позаочі її називали місцеві п’янички, чомусь невдоволено попередила Павла:
— Останню віддала. Поки грибів не неси.
Скороход спохмурнів, але швидко поцікавився:
— А коли буде?
— Коли буде — тоді й буде! — сердито кинула баба Василина. А вже затим пом’якшено додала: — Закваска ще не вистоялася. Ну… це… Якщо самих білих назбираєш, то неси. А я потім розрахуюся.
Скороходу сподобалася така ідея. Чи не вперше у житті у нього таке, що йому хтось буде винний гроші! Ну, не зовсім гроші. Але ж!..
І грибник весело почухрав додому.

А вранці тріщала голова. Горіли труби. Після Василининої самогонки завжди репається макітра. І що вона до того пійла домішує?..
Павло Скороход волочився вулицею. Біля хвіртки своєї садиби стояв одноліток Іван Нечерда. Привітався з ним. А затим ошелешив сусіда:
— Купи бомбу.
— Яку бомбу?! — зачудовано вирячився Іван.
— Чи як її. Міну.
— Та яку міну?!
— Від міномета, здається. В лісі знайшов. І, наче, новенька.
— Та на який біс вона мені здалася!
— Бронза, мабуть. Розбереш, здаси. Копійка буде.
— А ти чого не здаси? — хитрувато прищурив око Іван.
Павло хихикнув, пошкріб пальцями давно неголену щоку й відверто зізнався:
— Боюся розбирати. А раптом бабахне!
Іван аж спаленів:
— То ти хочеш, щоб мене на шматки рознесло?!
— Ну що ти, що ти! — налякано замахав руками Павло. Живи собі на здоров’я!
Іван, осміхнувшись, порадив небораці:
— Ти, Павле, таким ліпше не бавився би, а подзвонив куди слід.
Скороход наїжачився. А відтак багатозначно натякнув:
— Коротше так, Іване. Я тебе не бачив, а ти мене.

А голова в Павла Скорохода розколювалася й не думала втихомирюватися. Згадав про бабу Василину, котра віддала йому за гриби останню пляшку. І браги вона не наллє. Взагалі ніхто й на палець не вцідить. Не виручить. Бо репутації такої зажив Павло Скороход. І по гриби несила було йому йти. Якби підлікуватися…
В надії поплівся до магазину.
Червонощока, тілиста, немолода вже продавчиня Алла прийняла войовничу позу:
— На хрестик не дам!
— Ну дай, — слізно вимолював Скороход. — Хочеш, на коліна стану.
— Не треба мені ні на що ставати! Все одно не дам!
— Ну дай. Здихаю.
— Такі, як ти, не дохнуть!
Такі слова Скорохода взяли за живе:
— Ти обережніше б…
— Ой-ой-ой!
— Алка…
— Не Алка, а Алла Андріївна!
— Алка… Андріївна. Дай же, га!
Сцена затягувалась. Почала вже дратувати продавчиню:
— Ішов би ти, Павле. Не заважай. Тим більше, зараз мають товар привезти. Дзвонили.
— Помираю ж.
— Кажу ж: такі не дохнуть!
Павло Скороход від злості аж підскочив:
— Ах ти курва!
— Ану шуруй звідси, алкашура! — тицьнула пальцем на двері продавчиня.
Павло Скороход повільно почвалав до виходу. Однак у порозі зупинивсь і, напівобернувшись, з притиском відказав:
— Я-то піду. Але ти мене ще попомниш!
— Шуруй, шуруй!

До магазину Павло Скороход повернувся за хвилин тридцять. Мовчки і грізно підійшов до прилавка і поклав на нього поліпропіленову сумку. Затим, зловтішно вискалюючи гнилі зуби, загорнув її краї. Пригрозив:
— Не даси пляшку — підірву тебе і цю конуру!
Продавчиня, побачивши конусоподібний предмет і здогадавшись, що то таке, нажахано позадкувала до полиць із макаронними та круп’яними виробами. Однак за кілька секунд, дещо оговтавшись, тремтливими пальцями видобула з кишені фартуха мобільний телефон і гарячково почала натискати на ньому кнопки.
Почувши слово «поліція», Скороход вивітрився з магазину. Разом зі своєю торбою.

А вже десь за годину поліцейські в Павла Скорохода вилучили «бомбу» і завели на нього справу.
Разом із тим правоохоронці намагаються з’ясувати, яким чином цей небезпечний вибуховий предмет міг опинитися під кущем на узліссі.