Було близько дев’ятої вечора.
До таксі підійшов середнього зросту молодий чоловік, на плечі в якого теліпалася невелика чорна сумка.
На вигляд, для себе визначив водій, «клієнту» не більше тридцяти.
Відкрив пасажирське віконце. Коротко спитав:
— Куди?
— На вокзал.
«Речей немає — далі міркував собі таксист. — Значить, когось зустрічати або живе в тому районі».
— Сідай.
Коротун протиснувся на заднє сидіння. Нервово посмикував щокою. Очі метушливо бігали.
Водій помітив нервозність пасажира, і, оскільки був за своєю природою балакучим, одразу завів мову з клієнтом:
— Когось зустрічати?
Пасажир коротко кинув:
— Ні.
Водій подивився у дзеркальце, яке відбивало задню частину авто. Зміркував, що пасажир і далі вів себе неспокійно, покушував губи, рвучко крутив головою, а відтак пильно подивився у те ж верхнє дзеркальце.
— Живеш там?
— Щось таке, — знову коротко кинув пасажир.
— Ясно. Того… Щось тебе непокоїть.
— Є таке.
— Дівчина?
— Умгу.
— Хе! Буває.
— Буває.
Пасажир перевів погляд на свою сумку. Відкрив її. Запустив у її нутрощі руку…

Таксист Максим Баталов (імена в матеріалі змінено) у цей же час віз клієнта з вокзалу до центру міста. Його увагу привернув «Форд» зі значком «таксі». Максим упізнав машину свого колеги.
Аж раптом «Форд» рвонув із місця і помчав у напрямку вокзалу. А на тротуарі Максим Баталов побачив лежачу людину.
Таксист пригальмував і вистрибнув з авто. В лежачому із залитою кров’ю головою він упізнав Івана Кривуляка.
— Іване! Іване!
Та той тільки тихо стогнав.
Не гаючи більше ні секунди, Максим Баталов по мобільному викликав швидку допомогу і поліцію. А потім почав обдзвонювати своїх колег, повідомляючи про пригоду на дорозі, разом із тим закликав колег почати переслідування невідомого злочинця.
— Ну, я тебе все одно наздожену! І голову відірву! — прохрипів Максим Баталов і кинувся до свого авто.

Майже всі таксисти відгукнулися на пропозицію Максима. Вже було відомо, що злочинець рветься за місто, на ту трасу, що вела до обласного центру. Саме туди і мчали вони на своїх автівках.
До переслідування долучилися і поліцейські, заразом інформуючи про перебіг подій своїх колег, котрі несли службу на вищезгаданому шосе.
А незабаром на одному із відрізків дороги, на узбіччі, патрульні помітили чорний «Форд», саме той, який розшукували.
Щойно поліцейські наблизилися до іномарки, як вона різко рвонула з місця, ледь не зачепивши їхнє авто.
Переслідування продовжувалося.
Зрештою, дорогу зловмиснику було перегороджено.
Та злочинець і не думав зупинятися. На шаленій швидкості він урізався в бік однієї із поліцейських автівок.
На диво, зловмисник аніскільки не постраждав. Навпаки, він вистрибнув із салону «Форда» і почав тікати.
Його переслідували поліцейські. І… таксисти. Які також з’їхалися на місце зіткнення лихача з правоохоронцями.
Утікач побіг до найближчих будівель.
Біля місцевої школи на якийсь час злочинець загубився. Однак на території спортивного майданчика його виявили. Таксисти.
Схопили втікача за комір куртки.
— Що, падлюко, попався!
— Дайте мені його в руки!
— Тримай, тримай його, паскуду!
— Тут йому і гаплик!
— Бий скотиняку!
— Зараз, зараз я цьому виплодку голову відірву…
Так горланили, перекидаючи затриманого з рук у руки.
Та тут втрутилися поліцейські.
— Не чинити самосуду! Це — злочин!
Хтось із таксистів рявкнув:
— Злочин?! А що воно, падло, зробило із Іваном Кривуляком, га?! Це не злочин?! Га, питаю?!
— Злочин. Але чинити самосуд нікому не дозволено!..
Довелося поліцейському нарядові викликати підмогу. І якби та вчасно не підоспіла, то злочинця-коротуна таксисти, мабуть, розірвали б на шматки.

Згодом з’ясувалося, що затриманий перебував під дією наркотиків. Таксиста вдарив по голові каменем, який заздалегідь підібрав на дорозі.
Поліцейські поцікавилися в коротуна:
— Навіщо машину уганяв?
Відповідь була такою:
— Покататися хотів.
— Ідіот…

А потерпілого таксиста забрали в лікарню у тяжкому стані.