— Це яблука?
— Ні, апельсини.
— Не схожі.
— То чого питаєте?
— По чім?
— Там ціна є.
— А чиїх будуть?
— Не пойняв.
— Яблука звідки?
— Кіровоградські. Червонобокі! Красунчики, еге ж?
— Без хімії?
— Це ж — на-ші-і!
— Тоді — кіло.
— Беріть два! Одне яблуко зверху накину!
— Два. Зверху.
— Ух, хитрий…
…У мене — садок свій. Але минулого року врожай був слабенький. З яблуками до весни недотягли. А яблука — вітамін. Самі знаєте, один плід щодня з’їдати, то і серце буде бадьорим.
Ті два кілограми кіровоградських яблук я недоїв. Одне лишилося. Раптово з’явилася падалиця білого наливу. Потім буравиця почала достигати.
А кіровоградське яблуко кочувало собі з місця на місце. Доки я його не прилаштував збоку в холодильнику.
Якось дружина мила той холодильник, і моє червонобоке яблуко випало та й покотилося під стіл. Я схопився за серце.
— Галю!
Галя одразу мене заспокоїла:
— Все нормально Не хвилюйся. Твоє яблуко в бронежилеті. Вже не вперше гопки скаче.
— Тобто, як ск… ск…
— Отак. Он ліпше забери те яблуко, а то Мурчик уже ним у футбол ганяє.
— Мурчик, гад!..
Забрав яблуко. Насварив пальцем кота:
— Мабуть, бешкетнику, встиг і пазурі в нього встромити!
Дружина зиркнула на яблуко:
— Очима з’їла б…
— Я тебе з’їм!
— Треба воно мені, як зайцю стоп-сигнал! Я тільки подумаю — і на мене вже оскома нападає. З’їж ти.
— Нехай полежить.
— Навіщо?
— Уявляєш, воно вже майже два роки лежить!
— Здивував.
— Ти про що?
— Привозні ті яблука.
— І що?
— А пам’ятаєш, польське сало. Купив його на базарі, порізав, посолив у банку, а воно да-аалі росте.
— Торгаш казав, що яблука — наші. Рідні. Українські. З-під того…
— А наші мічурини, гадаєш, не навчилися досі хімічити?
— Все одно. Нехай лежить. Для експерименту.
— Ти його у банку поклади. Дивись — і множитися почне, хі-хі!
…Через тиждень-два Галина знову мила холодильник. Я — зирк туди, зирк сюди, а яблука нема.
— Де??? — питаю з невідворотнім передчуттям.
Галина також злякалася:
— Що таке, Петрику?
— Яблуко де?
— Яке?
— Оте. Яке — довгожитель.
— Ой… Вибач. Кума заходила…
— І що?!
— А я якраз холодильника мила…
— І ш-ш-що?!!
— Коротше, вона його зжерла.
— А щоб їй воно… Хоч жива?
— Хто???
— Та кума?
— А що їй має статися?
— Може, — загадково відказую. — В Інтернеті вичитав про такі яблука. Від тривалого лежання небезпечні для життя стають. Збігай-но подивися. Хтозна…
Дружина рвонула з хати.
А я зловтішно захихикав:
— Нехай похвилюються вертихвістки! Знатимуть, як не давати науці розвиватися.
Відтак подививсь у вікно. Садки давно відцвіли. Яблука потроху наливаються. Ех, гарний, гарний має бути врожай!