— Наполеон! Наполеон!
«О! Почалося! Зараз знову мораль читатиме».
— Наполеон!
«Та йду вже. Йду» — сердито подумав Наполеон і лінькувато почалапкав до ганку.
— Ну, де лазиш?
— Няв!
— «Няв». А вимазався! Мов той чортисько!
— «Ну, це вже занадто», — розсердився кудлатий кіт і хотів уже було дременути в найближчі кущі смородини, за якими була межа. А за тією межею Мальвіна живе. Синьоока! З довгими-предовгими віями! З маленьким носиком! Така вся…».
— Наполеон! Ходи, їсти дам. Рибки свіжої купила. Смакота! Еге ж?
«Мабуть, знову тих бичків пожмаканих купила. Фу, гидота!»
— Карасики!
«Карасики? Хм. Подивимось, подивимось, що то за карасики».
А господарка, вочевидь, сьогодні була не в дусі. Знову причепилася до кота:
— Узимку такий гарний був. Чистенький. Кругленький. Вилискував увесь. А це знову на гульки його потягло. Схудло, змарніло, пооблазило. Тьху!
«Ох-хо-хо. І охота ото їй усяку дурницю говорити, — важко подумав кіт. — Їм добре. Їх двоє. Можуть і романтичні вечори, при свічках, собі влаштовувати. А потім усілякі там фінали… А мені що робити? Заведіть для мене якусь біленьку, кудлатеньку Жозефіну. І відразу зникне купа проблем…»
— Наполеоне, карасики не смачні, що одного лише з’їв?
«От як їй сказати, що ті карасі болотом смердять?»
А господарка не вгавала:
— Чи знову на гульки лаштуєшся? То я тебе піду! І скажи мені на милість, Наполеоне, чого це ти раптом хропіти почав уночі?
«Ну ось, аби до чого-небудь причепитися. Ну, хропнув там трошки. То треба гвалт учиняти? Зрештою, роки летять зорепадом. Як сказав один розумний поет. А твій Бугайчик, як ти, люблячи, називаєш свою другу половину, хіба не хропить? Буває, як дасть на масу, то стіни в хаті дрижать».
— Наполеон! То ти будеш їсти?
«І чого вони мене отим Наполеоном назвали? З якого переляку? Я на того опецькуватого імператора зовсім і не схожий. Ну, хіба що, тим, що за дівками, тобто, за кісками бігаю. Така моя природа».
— Ти мене чуєш, Наполеоне? Їж!
— Няв.
— Не хочеш?
— Няв-няв.
— «Няв-няв», — відбуркнула господарка і суворо попередила кудлатого:
— Якщо ще раз побачу, що «мітиш» у хаті, — лишимо тебе твого котячого достоїнства!
«А це вже порушення моїх котячих прав! — рудий кіт аж побілів. І швидко зміркував. — Треба вдати, ніби я заспокоївся. Вдома сиджу. Лагідним зробився. Бички навіть їм. А коли їх удома немає, то й можна збігати до Мальвіни…».
І Наполеон підлесливо почав тертися об ноги господарки.